Карий увімкнув рацію і коротко переповів Гурбі обстановку.

— Висилайте негайно оперативну групу на той бік болота, прочешіть ліс. Там повинні бути сліди Іванюти. Попередьте дружинників і міліцію в навколишніх селах. Як же так трапилось, що ніхто не знав про оцей острів?.. Як не було? А звідки про нього довідався Іванюта?.. А якщо прохідне?.. Ні, ми будемо пробувати… Це було б чудово. А є така можливість… Давайте.

Карий вимкнув рацію.

— Ваш начальник обіцяє прислати вертоліт. З нього продивимось стежку. Як, іде?

— Даремно, зараз на болоті хоч якісь сліди можуть бути, а вертоліт тільки шуму наробить і вітру, все знесе від пропелера. Хай політає краще над лісом. Якщо Іванюта ще там, це його налякає, змусить зачаїтись, нам це зараз і треба, — сказав експерт.

Карий знову зв’язався з Гурбою.

— Ми спробуємо самі, займіться лісом по той бік болота. Сліди там повинні бути.

Тим часом мовчазний лейтенант виламав чотири довгі жердини, роздав їх своїм супутникам і намірився було вже йти. Та його випередив експерт:

— Я піду першим.

За ним Карий.

У цей час над лісом прострекотів вертоліт.

38

Коли перший допит лісника практично нічого нового не додав, Гурба замислився. Чому той затявся? Адже вони порівняно легко довели затриманому, що напередодні в нього побував Іванюта, вони разом повечеряли, випили пляшку коньяку й утікач дав лісникові золото.

Практично на кожній монеті Дубовик знайшов досить чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, він демонстративно відраховував монети. Раз відраховував, значить, за щось платив. За що? За пізній візит до тайника? Можливо. Коли так, чому не йшов сам? Знав, що тайник пустий? Звідки? Малоймовірно. Остерігався засідки? Міг, зрештою, повинен навіть. Утік з-під арешту, кожного куща жахається.

Але чому тоді лісник мовчить? Що його стримує? Золото відібрали, Іванюта зник. Чого він боїться? Іванюти? Під арештом той йому не страшний, а бач — мовчить. Цікаво, знає він, де той переховується? Хтозна. Чому ж мовчить? На що сподівається? Доки на ці запитання не буде відповідей, вдруге говорити з лісником нічого. Аж до арешту Іванюти.

Майор уже шкодував, що разом з Карим та оперативниками не відправився переслідувати злочинця. Виславши назустріч групі Карого оперативників, Гурба вже практично не мав змоги далі впливати на хід пошуків. Колись вмілий, досвідчений розшукувач, він до цього часу, хоча минуло вже добрих п’ять років, не міг внутрішньо змиритись з адміністраторською посадою начальника міліції. І час від часу, полишаючи справи, поринав з головою у роботу карного розшуку чи слідчого відділення, перемкнувши адміністраторство на свого заступника, якому, схоже, це дуже подобалось. Хоч це не заважало йому висловлювати в обласному відділі УВС своє невдоволення “неспокійним характером” начальника. Гурба з задоволенням би поступився місцем, якби був упевнений — це піде на користь справі. Однак заступник Гурби був не тією людиною. В усякому разі, на його погляд.

Майор Сердюк, як говорять, завжди розділяв думку старшого начальника, навіть найабсурднішу. Не тому, що не умів її оцінити, а тільки через те, що вона йшла зверху. А людей, які не мають власної думки, Гурба не любив. І тому колючий, але справедливий і прямий старший лейтенант Дронич викликав у нього набагато більше симпатій, ніж завжди згодний з усім Сердюк.

Не подобалось Гурбі, що з підлеглими навпаки — Сердюк був надто суворий, вимагав беззаперечної покори й виконання навіть безглуздих наказів.

Неконтакт цей заважав Гурбі, можливо, саме через нього він намагався поменше спілкуватися з Сердюком. Але це було неможливо. Тому приїзд Карого, участь у роботі полтавських розшукувачів його підбадьорила, майор з радістю включився в роботу, полишивши адміністраторство на заступника.

Сьогодні тільки те, що він очікував приїзду до Знам’янки Завагіна, не дало йому можливості безпосередньо бути учасником розшуків Іванюти.

Гурба подивився на годинник і наказав подати автомашину. Через п’ятнадцять хвилин поїзд, яким приїздив Завагін, мав бути в Знам’янці.

Уже на східцях майор раптом подумав: “А що, коли лісник мовчить тільки через те, що при обшукові ми не знайшли чогось головного, коштовнішого, ніж двадцять золотих монет? А раптом скарб Іванюти в лісника? Що, коли тайник теж спорожнив лісник? А поплатився за це — Зайцев?

Гурба аж зупинився.

Як би не було, а це треба перевірити.

39

Йшли мовчки. На болоті, на противагу висловленим сумнівам, сліди лишались, вже можна було навіть простежити їх напрямок, своєрідну стежину серед незайманого зеленого царства дрібної ряски й невеликих купин. Там, де ставав утікач, трава ще не встигла піднятись з-під болота, там, де упирався він жердиною, одноманітний зелений килим з ряски брався брудними плямами, які затягувалися повільно й неохоче.

Часом доводилось брести по коліна у воді, відчуваючи, як під ногами пружинить податливе мулисте дно. Тоді позаду довго ще лишався брудний слід від скаламученого, піднятого з дна мулу, який клубочився у воді, неначе дим над землею морозного зимового ранку, й осідав на дно повільно, неохоче.