Читаем Розшук полностью

Танченко захвилювався. Шерстюка не так просто витягти куди-небудь з будинку, де вони зупинились. Особливо тепер, коли вони фактично перейшли на нелегальне становище і, можливо, їх вистежує карний розшук. Раз він з’явився тут — трапилось щось надзвичайне. Добре, як не привів за собою “хвоста”. Хватило, бач, розуму не пертися до столика.

Танченко механічно дістав з гаманця два новенькі червонці, поклав їх на стіл і притиснув сільничкою. З жалем подивився на недопиту пляшку й підвівся, мить повагався й рішуче попрямував до службового виходу. Біля кухні розв’язно перепинив меткого офіціанта з паруючими антрекотами на таці.

— Слухай, дружище, у вас тут ще десь вихід є. Розумієш, жінка ревнива, чатує при виході. Не хочеться з бабою зв’язуватись. Я тут молодичку чекав у вас, чарку лишню вмазав, а вона вислідила. Порятуй.

Офіціант співчутливо кивнув.

— Буває… Коридором прямо і ліворуч. У кінці — треті двері. Там відчинено.

— Спасибі, друже, завтра чарка з мене. Виручив.

Через п’ять хвилин Танченко вже пас очима на протилежному боці вулиці могутню постать Шерстюка. Той стояв на тролейбусній зупинці, раз по раз позираючи в бік кафе.

Психолог піднявся вулицею вгору. Сів у напівпорожній тролейбус. Під’їхали до зупинки, де чекав Шерстюк. Помітивши Ігоря у салоні, той не здивувався, зайшов у тролейбус і сів позаду.

Будинок, де обидва переховувались, був на околиці міста. Власне, вже не міста, а скоріше села, яке з часом потрапило в межі міста і стало його мікрорайоном. З химерною назвою Розсошенці. Кілька років тому до його центру подовжили з околиці міста тролейбусну лінію, й тепер принаймні три з п’яти тисяч жителів села мали всі умови, щоб остаточно трудовлаштуватись на численних фабриках, заводах, підприємствах Полтави.

Кмітливі сільські бабусі враз зрозуміли вигідність нової тролейбусної лінії. Ціни за кімнати, які здавали студентам і приїжджим, відразу підскочили, бо бажаючих зняти квартиру в мальовничому передмісті стало набагато більше. В однієї з таких бабусь і зняли, не торгуючись, кімнату Танченко й Шерстюк, які видавали себе за командировочних.

У цей ошатний будинок неподалік від гомінливого мототреку й поверталися обоє з кафе. Танченко переконався, що за Шерстюком ніхто не стежить, наздогнав його по виході з тролейбуса. Не змовляючись, пішли через мототрек.

— Чого приперся в кафе? — сердито зашипів Танченко, пересвідчившись, що вони на стежці самотні. — Завалитись хочеш? Сказано було не рипатись!

— Не шуми, — звів на нього безбарвні очі Шерстюк. — У мене була добряча причина. Він утік від них.

— Хто втік? — не зрозумів Танченко. — Від кого втік? Ти що плетеш?

— Клієнт наш, якого ми лягавим підставили, утік. — Меланхолійно зронив з тонких вуст Шерстюк. — Бачу, з ним буде не так просто, як тобі хочеться. Що робитимемо?

Танченко такого не сподівався. Здавалося, все було продумано до деталей. Коли спроби випитати що-небудь про скарб провалились, він вирішив перехитрити цього удачливого шукача скарбів і придумав, на його погляд, блискучий, хоч і затяжний спектакль.

Випадково ставши свідком бійки в парку й вбивства Павла Шугіна, він підібрав його паспорт. І там же, у парку, його осінило. Треба навести на слід цього самовпевненого хлопчиська карний розшук і дати йому зрозуміти це. Коли Іванюта відчує переслідування — заметушиться, прагнутиме або ж надійніше заховати знайдене золото, або ж пошвидше реалізувати його. Тут і вступить в гру він, Психолог. Єдина складність — не випустити з-під контролю золотошукача. Втім, це вже справа техніки. Тому й поклав тієї ночі у руку вбитому золоту монету. Й потім, де можна було, залишав у місцях появи Іванюти золотий слід. Подумки уявляв, як обурюються в міліції цьому піжонству. До честі слідчих, вийшли на Іванюту вони порівняно швидко. Ще б пак, подумалось Танченку, так допомогти їм! Шість монет пожертвував, а паспорт, фотографія, комедія з тим п’яндилигою в барі, якому він дав золото на зуби? Якби вони за це не вхопились, гріш їм ціна. От тільки на пошті не поталанило. Проморгав спільника Іванюти. Як посилку відправляв — засік, але чому отримував її інший — і тепер не зрозумів. Карний розшук випередив. Плакали монетки… Хоча він переконаний, це ще далеко не все. Адже ящик, біля якого довелось прибрати Панасюка, був щонайменше втричі місткіший, ніж посилка. І було в ньому золото — це безперечно.

Такі думки миттю пронеслись у свідомості Танченка, поновили в пам’яті події останніх двох тижнів.

Утік. Як же це йому вдалося? Втекти до суду? Про таке й чути не доводилось. Ось тобі й дилетант. Що це дає в ситуації, яка склалась? Чи здогадується Іванюта, як потрапив за грати? Навряд. Значить, шукатиме їх, сподіватиметься на допомогу. Це прекрасно! Куди подасться насамперед? Треба поміркувати…

— Присядемо? — кивнув Шерстюку на пусті трибуни вечірнього мототреку. — Тут зручно: нас видно, але непомітно не підійдеш.

Шерстюк мовчки присів поруч.

— Звідки дізнався? — запитав його Танченко.

— По радіо вранці передавали.

— Що саме?