Обережно, але як тільки міг швидко, Іванюта дістав із-за плетива коріння згорток, поспіхом добув з нього акваланг. Заважали наручники. Тому він не закинув балончик з киснем за спину, а притиснув його обома руками до грудей. Вдихнувши востаннє задушливе повітря, затиснув зубами мундштук, зробив глибокий вдих. Відчув, як наповнює легені кисень. Тепер треба якомога довше не видихати, тоді на поверхні озера не буде бульбашок повітря. Ставати ціллю для автоматників Іванюта не хотів. Відчув, як його почало трясти від страху, переборюючи його, затиснув у зубах кінець дихальної трубки. Відштовхнувся від підошви озера і стрімко впірнув у чорніючу розщелину. Тільки там, у глибині, в лабіринті підводних печер, можна було врятуватись від погоні. Одяг заважав рухатись, але полегшував заринання. Відпливши від острова, Іванюта наважився вперше видихнути. Бульбашок на поверхні озера уже ніхто не міг побачити.

7

Карий взяв у Лисогора акваланг і вирішив сам подивитись на місце, де знайшли одяг утікача. Спускався він під воду вже після того, як водолази, два невисокі, веселі, чимось схожі один на одного, одесити попередньо обстежили підошву плавучого острова і розщелину під ним. В кількох місцях вони так і не наважувались забратись за виступи скелі. Вона, прямовисно обриваючись, здавалось, прикривала глибоку розщелину, в якій подекуди навіть дна не можна було дістати. Правда, дно було. Водолази привезли з собою глибинометр, як назвав ехолот Карий, і досить точно встановили глибину підводної прірви в усіх місцях.

У сорока–п’ятдесяти метрах від острова, звідки втік злочинець, один з водолазів наштовхнувся на вхід у підводну печеру. Потрапити до неї можна було лише з дна озера довгою підземною протокою. З печери водолази дістали одяг Іванюти, кілька подраних газет та два целофанових мішки. Усе це стверджувало версію, за якою Іванюта втік саме так, як і припускав Лавренюк. Максим про себе лайнувся. Коли б слідчий міг все так толково передбачити до втечі!

Озеро, як і під час перших відвідин експедиції, вражало Максима своєю неприступністю. Оточене болотом, воно не давало ніяких підстав думати, що ущелина на його дні може бути скелястою, а в цих скелях загубилось кілька підводних і надводних печер. Скелі і болото — дивне поєднання. Майже неймовірно, подумалось Карому. Втім, це було очевидно, тут все не так, як має бути. Недарма професор Довгаль отаборився у Водяному й зайнявся дослідженням цього дивовижного озера.

Закріпивши за пояс карабін страхувального канатика, Максим легко ковзнув з човна у досить прохолодну, як для кінця літа, воду. Швидко розшукав нішу, про яку говорили водолази. Чи справді тут можна передихнути? Максим зірвав з себе маску. Відразу перехопило подих. Важке, прогниле, здавалось, повітря, але дихати можна й без акваланга, й місця досить, щоб, тримаючись однією рукою, виткнути голову й плечі з води. Максим подумки прикинув товщину острова і його підводної частини. Ця заглибина спеціально зроблена вище води. А чи зв’язана якось з поверхнею? Придививсь уважніше і помітив кілька очеретин. Ось воно що! З полегкістю одягнув знову маску. Тепер упевнився — Іванюта навмисне привів сюди слідчого, бо мав-таки шанс утекти. Мав і використав його. Тут, під островом, вдягнув, очевидно, акваланг, попередньо захований. Звідси дістався до печери. Там у нього, схоже, був одяг, можливо, в такому ж целофановому мішку, як ото знайшли.

Але як він вибрався з озера? Навколо непрохідне болото! Невже по тих зв’язаних щитах? І коли б Лавренюк здогадався залишити біля кладок охорону, того ж таки дня вони б упіймали Іванюту. Бо іншої дороги з озера, схоже, немає. Болото, трясовина… Звідси так просто не виберешся.

Минуло дві доби, міркував слідчий, не міг Іванюта за цей час далеко подітись. Залізницю міцно закрили.

Лавренюк подав з човна руку. Він уже оговтався і тепер буквально за все прагнув ухопитись сам.

— Ну що?

Максим, перевалившись за борт, зняв маску, перекрив кисень на балонах акваланга.

— Все так, як ти думав. Жаль тільки, пізно ти до цього всього дійшов. Під островом — ніша. Там можна не тільки акваланг заховати, а й самому перебути кілька хвилин. Про печеру вже знаєш. Ти б міг його спіймати.

— Тобто?

— Кругом озера — болото, — спокійно сказав Карий. — Звідси йому йти тільки одним шляхом, по щитах, якими добирались сюди і ми. Більше ніяк.

— Хто ж міг знати, — з гіркотою в голосі сказав Лавренюк.

— Не встиг він далеко зайти. Йому треба десь зняти наручники, а це не так просто.

8

Та Карий помилявся. Іванюта вибрався з болота в протилежному кінці, використавши широкі, виплетені з хмизу мокроступи, приховані ним же в печері ще тоді, коли готувався зникнути на очах у Лисогора.

З наручниками далеко не втечеш. Тому на свій страх і риск, давши лісом доброго крюка навколо озера, вирішив зайти в село. Згадав, де може знайти ножівку по металу. В старої Гергелихи в сараї. Сам кілька днів тому купував для неї нові полотна.