Читаем Розшук полностью

В управлінні він був наймолодшим працівником, два роки як прийшов сюди з школи міліції. За цей час показав себе в ділі розсудливим, витриманим, і тепер його частіше стали залучати до справ складніших, оперативніших, як, скажімо, ось ця.

На коротенькій нараді в Совгира всі учасники оперативної групи прийшли до однієї думки: зараз, негайно відвідати ті магазини, в яких відбулися нещодавно крадіжки, і по можливості зібрати в них дані про злодія чи злодіїв, міг же хтось із продавців щось запідозрити, когось запам’ятати.

Ось таким чином Миколі й випав магазин на Кооперативній.

Свою місію в ньому Микола вирішив почати з перевірки того, чи можна тут (і як) злодієві-одинакові вкрасти і винести бодай один костюм.

Хвилин двадцять ходив він у секції костюмів, облюбовував, придивлявся, тричі заходив у примірочну міряти і весь час відчував на собі погляди двох симпатичних дівчаток-продавців, котрі ходили по секції, давали покупцям пояснення щодо розмірів, щось радили, підказували.

“Ні, тут без помічника не обійтись”, — відзначив про себе Микола. — Та й, мабуть, після крадіжки дівчатка стали пильнішими”.

Таку ж пильність, чи, вірніше, увагу, до покупців побачив він і у відділі сорочок.

“Ану піду туди, де штани й піджаки”, — вирішив.

У відділі піджаків приміряв імпортний, синього кольору, в широку клітку піджак з блискучими, під золото, ґудзиками. Піджак сидів на плечах гарно, був ніби на нього шитий.

— Вам личить, беріть, — підійшла до Миколи невеличка худорлява дівчина-продавець у фірмовому халаті і мило посміхнулась.

Микола ще раз оглянув себе в дзеркало, перед яким стояв, і почав розстібати на піджакові ґудзики.

— Колір не подобається, — відказав.

Дівчина взяла в нього піджак, повісила на плічки, а затим на вішак, туди, звідки взяв його Микола.

— А який би ви хотіли? — поцікавилась.

Динник приязно усміхнувся.

— Порадьте на свій смак.

Продавщиця зміряла його пильним поглядом, теж усміхнулася у відповідь.

— Вам би краще підійшов темний. Або зовсім чорний. Ви блондин.

— Дякую, — кивнув головою Микола. — Зайду якось іншим разом, може, й підберу що.

Дівчина припросила:

— Заходьте, завжди будемо раді.

“Ні, тут одному ні переодягнутися, ні вкрасти нічого не можна, — прийшов до висновку Динник. — Ввічливі дівчатка так і крутяться. Тільки з чиєюсь допомогою. Двоє заговорюють їх, відволікають, а третій краде. Не інакше. Дівчатка ж до розмов охочі, особливо з хлопцями. Тож і крадуть, напевне, молоді”.

З такими думками він і зайшов у кабінет директора магазину.

За столом сидів товстий лисий чоловік і голосно говорив по телефону. Про якість товари, пересортицю, брак, невиконання квартального плану. Сміявся, скаржився на серце, згадував курорт.

Побачивши Миколу, він показав йому рукою на стілець, сідайте, мовляв, а сам продовжував говорити. З його пози, азарту розмовляти лейтенант зрозумів, що ждати кінця директорової розмови доведеться довгенько, і тому вирішив перервати її. Витяг з нагрудної кишеньки сорочки посвідчення і, розгорнувши його, підніс директорові перед очі.

Директор зреагував одразу ж і став прощатись із своїм співрозмовником, сказав, що до нього прийшли в терміновій справі, він передзвонить іншим разом.

— Ви, мабуть, у справі крадіжки? — підхопився зі свого місця, припрошуючи Динника сідати. — До чого знахабнів народ, серед білого дня крадуть! Доведеться бідним дівчаткам сплачувати суму вкраденого, якщо не впіймаєте злодіїв, — забідкався.

— Упіймаємо, — сам не пам’ятає, як вирвалось у Динника. Мабуть, тому, що йому було жаль дівчаток-продавщиць. Це ж, виходить, їх обікрав підлий злодюга.