— На це є мільйон причин, але найголовніші — ізоляція та безпека. Я працюю в певних галузях, де процвітає промисловий шпіонаж, а це — найкраще місце, щоб усе тримати під контролем, правильно?

Вони проходять повз басейн, накритий у холодну пору року. Листопадовий вітер люто рве брезент.

— По-перше, я вам дякую, — каже Гелена. — По-друге, чому саме я?

— Тому, що у вашій голові існує технологія, здатна змінити людство.

— І як же?

— Чи маємо ми щось цінніше за спогади? — питає Слейд. — Вони формують нас і нашу особистість.

— А ще ринок ліків від хвороби Альцгеймера в наступному десятилітті сягне п’ятнадцяти мільярдів доларів. — Маркус тільки всміхається. А Гелена додає: — Щоб ви знали, моя мета номер один — допомогти людям. Я хочу знайти спосіб зберігати спогади для зношеного мозку, який більше не може їх утримувати. Таку собі часову капсулу для найважливіших знань.

— Я почув вас. А тепер назвіть мені бодай одну причину, чому це починання не може бути одночасно благодійництвом і чимось комерційним.

Вони минають вхід до величезної теплиці. По стінах усередині стікає конденсат.

— Скільки звідси до берега? — цікавиться Гелена і дивиться в море, звідки суне щільна хмара.

— Сто сімдесят три милі. Як ваші рідні та друзі сприйняли новину, що ви щезаєте невідь-куди, щоб зайнятися супер-секретним дослідженням?

Гелена знічується, не знаючи, як відповісти.

Останнім часом її життя минало під флуоресцентними лабораторними лампами й крутилося довкола обробки отриманих даних.

Їй ще ніколи не вдавалося вийти за межі непереборного тяжіння власної роботи, якою вона займалася заради мами, а якщо бути до кінця відвертою, то й задля себе теж. Тільки в роботі Гелена почувалася справді живою, і в неї вже не раз виникало запитання: чи не означає це все, що в ній щось зламалося?

— Я багато працюю, — відповідає вона, — сказала шести людям, а більше нема кому. Тато заплакав, але він постійно плаче. Ніхто особливо не здивувався. О Господи, скільки пафосу, правда?

— Я думаю, — каже Слейд, подивившись на неї, — здорова рівновага — це для тих, хто не знайшов свого призначення.

Гелена обмірковує почуте. У старших класах і в коледжі їй раз у раз товкмачили, що слід шукати своє справжнє покликання — те, що примушує підводитися з ліжка й дихати. Та як вона пам’ятала, мало кому вдавалося знайти такий raison d’être[11].

Шкільні вчителі та викладачі в коледжі, всі як один, замовчували інший бік проблеми. Що обрана справа поглинає до останку. Рве стосунки та руйнує щасливе життя. І все одно Гелена не погодилася б проміняти її на щось інше. Вона не зможе бути іншою.

Вони наближаються до входу в надбудову.

— Секундочку, — каже Слейд. — Дивіться. — І вказує на стіну туману, що повзе до них платформою.

Повітря стає тихим і холодним.

Гелена не бачить навіть вертолітного майданчика. Вони в самісінькому серці хмари.

Слейд переводить погляд на Гелену.

— То як, змінюймо світ разом?

— Для цього я тут.

— От і добре. А тепер подивимося, що я для вас приготував.

<p>Баррі</p><p>5 листопада 2018 року</p>