Читаем Рекурсія полностью

Вхід до їхньої лабораторії — за металевими дверима, як і того разу, в гардеробній кімнаті, суміжній з домашнім кабінетом.

Двері живляться від тієї самої мережі, що й решта будинку, тому набрати код з клавіатури не вдасться. Гелена вмикає на своєму смартфоні ліхтарик і хоче набрати код у напівтемряві вручну.

Вона вже тягнеться до колеса, та втручається Баррі:

— Ану дай я.

— Я б і сама змогла.

— Тобі ще помирати в капсулі.

— Твоя правда.

Баррі підходить до дверей, береться за колесо з трьома шпицями і, застогнавши від болю, намагається його провернути. Однак ніщо не рухається, тільки шкіра сповзає з долонь, і його пронизує жахлива думка: ану як жар від вибуху оплавив механізм дверей? Він уже бачить подумки останній день: вони з Геленою повільно смажаться від теплового випромінювання в обвугленій шкаралупі їхнього дому. До крісла не дістатися, і вони розуміють, що програли. І під час наступного зсуву часолінії — якщо він коли-небудь відбудеться — вони в одну мить або зникнуть, або перемістяться в реальність, створену вже кимось іншим.

Та ось колесо ворухнулося і нарешті здалося.

Засуви втягуються, двері відчиняються, за ними відкриваються спіральні сходи до лабораторії, яка практично ідентична тій, яку вони створили в пустелі за десять миль від Тусона. Тільки тут вони не заривалися в землю, а обклали мурований підвал старої пожежної сталевими листами.

Світла немає.

Баррі лишає частину долоні на колесі та рушає слідом за Геленою, спускаючись гвинтовими сходами при тьмяному світлі телефонного ліхтарика.

У лабораторії незвична тиша.

Не гудуть вентилятори, охолоджуючи сервери.

Не працює тепловий насос, який підтримує комфортну для людської шкіри температуру води в капсулі.

Світло телефонного ліхтарика біжить по стінах. Вони йдуть до дальнього кінця серверної стійки, де блимає єдиним у лабораторії електричним вогником батарея потужних літій-йонних акумуляторів.

Баррі підходить до закріпленої на стіні панелі з перемикачами, які з’єднують акумулятори з мережею.

І знову відчуває напад ні з чим не порівнянного жаху: а якщо вибух вивів із ладу акумулятори чи пошкодив контакти?

Тоді коту під хвіст усі їхні старання!

— Баррі, ти що там, заснув? — підганяє Гелена.

Баррі клацає перемикачем.

Угорі спалахує світло.

Загуділи сервери.

Гелена опускається на стілець біля термінала, який уже завантажується.

— Акумуляторів нам вистачить лише на пів години, — каже вона.

— У нас є електрогенератори й повно бензину.

— Так то воно так, тільки поки їх увімкнеш, мине купа часу.

Він скидає обгорілу куртку та лижні штани і сідає на стілець біля Гелени, яка вже щось друкує на клавіатурі так швидко, як дозволяють обпалені пучки. З кутиків губ і з очей в неї цебенить кров.

Коли вона починає скидати зимову екіпіровку, Баррі підходить до шафи і бере єдиний шолом, який має повний заряд. Він вмикає його й обережно надягає дружині на голову, що вже береться пухирями.

Біль від сильних опіків обличчя стає просто нестерпним. Баррі знає, що в медичній шафці є морфій, але в нього обмаль часу.

— Я закріплю шолом, — каже Гелена. — Займися інжектором.

Баррі вмикає інжектор, перевіряє бездротове з’єднання з терміналом.

На відміну від обпечених долонь, передпліччя в Гелени світлі та гладенькі. Від спалаху їх захистили куртка й кілька шарів одягу під нею, зокрема й термобілизна. Скаліченими пальцями Баррі робить кілька невдалих спроб ввести катетер Гелені у вену. Нарешті він закріплює його в неї на передпліччі та рушає до деприваційної капсули. Вода — не ідеальні 36,6 °C, а холодніша градусів на півтора, та доведеться з цим миритися.

Він підіймає віко люка та повертається до Гелени, яка шкандибає до нього, схожа на побитого ангела.

Баррі знає, що він має не кращий вигляд.

— Шкода, що не можу тебе замінити, — каже він.

— Ну, трохи довше болітиме, — знизує плечима Гелена. Сльози котяться їй по щоках. — До того ж я це заслужила.

— Неправда.

— Ти не зобов’язаний знову проходити цей шлях зі мною, — каже вона.

— Я пройду його стільки разів, скільки буде потрібно.

— Ти впевнений?

— Цілком.

Вона береться за борт капсули, заносить ногу.

Коли її руки торкаються води, вона голосно скрикує.

— Що не так? — питає Баррі.

— Сіль… О Господи…

— Я зганяю по морфій.

— Ні-ні, він може запороти нам процес реактивації спогаду. Просто роби все скоріше, будь ласка.

— Гаразд. Скоро зустрінемось.

І він замикає люк над дружиною, яка з гримасою болю плаває в солоній воді.

Швидко повернувшись до термінала, він запускає послідовність ін’єкцій. Коли вводиться паралітичний наркотик, Баррі намагається сісти, але в нього так усе болить, що він мусить весь час бути в русі.

Баррі перетинає всю лабораторію, підіймається гвинтовими сходами, проходить через кабінет і вигорілі рештки їхнього з Геленою будинку.

Він виходить на ґанок. Надворі темно, як уночі, з неба сипле вогонь.

Баррі спускається східцями і виходить на середину вулиці.

Тротуаром несе палаючу газету.

На іншому боці дороги в позі зародка притулилася до бордюру почорніла постать. Місце останнього спочинку…

Шелестить гарячий вітер.

Удалині чути крики та стогони.

І більше нічого.