Читаем Рекурсія полностью

Підходить офіціант, вони замовляють страви. І повертається метелик, сідає на стіл поруч із досі не розгорненою серветкою Баррі. Розправляє крильця. Чепуриться. Баррі жене від себе думку, що це Меґан прибилася до нього, обравши з усіх днів саме сьогоднішній. Думка, звісно, дурна, проте невідчіпна. Таке вже траплялося з Баррі: то вільшанка летить за ним через Нохо[6] цілих вісім кварталів, то сонечко раз у раз сідає на його зап’ясток, коли він вигулює пса в парку Форт-Вашингтон.

Коли приносять замовлення, Баррі уявляє, що Меґан сидить разом з ними за столиком. Час загладив підліткову незграбність. У неї попереду все життя. Попри всі намагання, Баррі не може роздивитися її обличчя — бачить тільки руки. Меґан говорить і весь час жестикулює, достоту, як мати, коли та впевнена в собі й чимось захоплена.

Баррі не голодний і їсть через силу. Джулія ніби щось хоче сказати, але передумує і мовчки доїдає свою фритату[7]. Баррі робить ковток води, знову відкушує шматок сандвіча й дивиться на річку вдалині.

Гудзон бере свій початок у невеличкому озерці Сльоза Хмар в Адірондакських горах. Одного літа вони їздили туди, Меґан тоді було вісім або дев’ять років. Стали табором у сосновому лісі. Дивились, як падають зорі. Силувались осягнути, як таке мале гірське озерце дає початок повноводому Гудзону. Баррі з головою поринає у спогад.

— Якийсь ти замріяний, — каже Джулія.

— Згадав, як їздили на Сльозу Хмар. Пам’ятаєш?

— Таке забудеш! Дощ періщив як з відра, і ми аж дві години ставили намет.

— Хіба не було сонячно?

Джулія хитає головою.

— Ні, всю ніч тремтіли в наметі, як ті цуцики, ніхто не спав.

— Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Після цієї поїздочки в мене зуб на дикий відпочинок.

— Точно.

— І як ти міг таке забути?

— Не знаю.

Відверто кажучи, з ним так весь час.

Баррі постійно озирається назад, живучи більше спогадами, ніж теперішнім, і нерідко прикрашає минуле, збільшуючи його принадність. Роблячи його ідеальним. Ностальгія для нього — таке саме знеболювальне, як алкоголь. Нарешті він каже:

— Мені, мабуть, приємніше згадувати, як я зі своїми дівчатами дивився на падучі зорі.

Джулія кидає серветку на тарілку та відхиляється на спинку стільця.

— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?

— Час від часу.

Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.

Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.

Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.

Приносять рахунок.

Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.

— Дякую, Баррі.

— Дякую, що запросила.

— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.

— За нашу іменинницю.

У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:

— За її двадцять шість.

Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.