Читаем РАЙ.центр полностью

Припала до ілюмінатора — береги віддаляються, тануть. Прислухалася до бурчання мотора — про Галку згадала. Що ж робити? Півночі думала, як до Галки зранку підійти, якими словами пояснити вчорашнє нестримне бажання пробігти босоніж по зеленій траві, завітати до першої-ліпшої хати, попросити теплого молока, пити, щоби навколо рота залишилися білі молочні вуса, роздивлятися квіти на сільському подвір'ї, шукати поглядом огірки серед колючого крученого листя... Колись вони з Максом мріяли, що після Любиних іспитів завіються на тиждень-другий в українську глибинку, подорожуватимуть без певних маршрутів і цілей, проситимуться переночувати у сільські хати, пробиратимуться ґрунтовими до не засмічених туристами красот, де око відпочило б, серце надією відновилося б.

Люба всілася на дерев'яній лаві: треба йти до Галки, а слова знайдуться.. Кінець кінцем, невідомо до якої ще дурні вона дійшла б на камені біля Дніпра, якби поряд не з'явилася дивна Галка і не забрала її з міста, де Люба шукала собі місця, та так і не знайшла.

Над Десною — вітер. Люба вийшла на палубу, обхопила долонями плечі — чого ж це вітер такий злючий, серед літа холодом пече? Озирнулася — нема берегів.

— Галко!

— Тут я, — обізвалася Галка.

— Де береги?

— Нащо береги? Невже тобі ще потрібні береги? — здивувалася Галка.

«Ще гнівається», — подумала Люба. Пішла на ніс катерка, всілася на самому краєчку так ризиковано, ніби знову захотіла померти. Вітер раптом стих. Туман котився від зниклих берегів на воду, вкривав її тонким напівпрозорим шаром так щільно, що, здавалося, вода задихається під невагомим покривалом, намагається прорватися до неба...

Люба задерла голову — а небо де? Оце так туман... Зверху біла вата, по боках — біла вата, під катерком... Люба раптом спіймала себе на думці, що по цьому дивовижному туману можна запросто йти куди завгодно. Перескочити через борт, стати на білій ваті, йти світ за очі — збентежено, щасливо.

Поруч із Любою всілася Галка.

— Ну ти даєш! — розсміялася Люба. — Нащо кинула штурвал?

Дивись, який туман! Зараз вріжемося у берег, і що тоді?!

— Не вріжемося. Тут нема берегів.

— Де це тут? — сполошилася Люба. Підхопилася. Озирається.

Галка зітхнула, стала поруч із Любою.

— Невже й досі не зрозуміла?

— Чого?

Галка зазирнула Любі в очі і сказала:

— Що ти... померла.

Люба насупилася, зиркнула на Галку недобре.

— Яка ж ти мстива людина, Галко! Ну гаразд... Вчора я наговорила тобі зайвого... Вибач. Мабуть, я ще не заспокоїлася, не дала ладу думкам, не вилікувалася... Вибач, чуєш?

— Чую, чую. А ти... Ти почула?

Галка сумно всміхнулася, зробила до Люби крок, наче втішити хотіла.

— Досить дурні! — Люба відштовхнула Галку. — Повертай назад! Не повернеш, тоді пристань до берега. Пішки піду.

Галка озирнулася навкруги.

— Йди. Все — наше...

На Любу глянула, перескочила через борт катерка, стала на білому тумані, як на твердому камені. Любу до себе поманила.

— Давай до мене. Поруч побуду. Поки звикнеш...

Люба озирнулася розгублено і серед безмежного білого простору не побачила нічого, за що би можна було зачепитися. Хоча б оком. Тільки катерок, Галка і вона, Люба. Страх швидше погнав думки.

— Я не померла! Не померла! — закричала Люба.

— Втонула. У Дніпрі. — Галка пішла до катерка, перелізла через борт. Всілася посеред палуби, наче нічого не сталося.

— От дурна! — розсміялася Люба. — Мене врятували двоє хлопців.

— Душу твою врятували.

— Душу?

— Так. Вояки Дорошенкові. Вчасно прокинулися... Якби не вони...

— Ти брешеш! — закричала. Підскочила до Галки. На коліна поряд з нею упала. — Ти брешеш, Галко! Ну скажи...

— Навіщо у Дніпро кинулася?

Люба завмерла — останній шматочок спогадів несподівано виринув з підсвідомості, затуливши останню прогалину в подіях тої ночі.

— А я... Я не кинулася! — зраділа. — Галко, чуєш? Я не кинулася!

— От тепер ти брешеш, — спокійно відказала Галка.

Ні, ні! Люба так чітко побачила ту неймовірну миттєвість, що чим завгодно б заприсяглася — не бреше. Вона бігла по мосту, бо вперед і вперед штовхала незнайома наполеглива радісна енергія, вимагала руху, дій. Вона хотіла з мосту побачити дім Максових батьків. Чудове місце для одкровень — між небом і землею. Вона би змогла. Вона би обійняла Макса, розповіла, чому так боїться знайомитися з його батьками. Вона вірила — Макс повільно йде слідом, може, здивовано спостерігає, як Люба добігла до середини мосту, як вчепилася в мостову огорожу, вдивляється в бік «Царського села» і все ніяк не може роздивитися — де ж той вогник, де те вікно, за яким на неї чекають... Не видно! Не втрималася. Аби вище — точно побачить. Полізла по мостовій огорожі наверх. Відчайдушно чіплялася за металеві конструкції. Ще трохи вище, і вона зможе розпізнати... Здається, вже бачить... Вхопилася однією рукою за металеву балку, обернулася назад, на міст, туди, де мав стояти Макс. Крикнути — бачить!

...Порожній міст. Міцніше вхопилася руками за металеві конструкції, шукала ногами опори. Не знайшла. Хитнулася. Оступилася. Руки не втримали тіла...