Читаем РАЙ.центр полностью

— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була... Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас... позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока.

Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі.

— Як же я їм заздрю, — прошепотів Гоцик, коли куми першими завалилися спати на килимі посеред кімнатки. — Пацани прожили класне життя. І через триста сорок років є що згадати.

— Так, хоробрі діти, — зітхнув лікар. — Добре, що ми їх побачили...

Макс промовчав. Макс думав про те, що змусило Любу не подати жодного знаку, що жива. Улігся біля кумів на килимі, заплющив очі, — хай відріжуть йому язика! — спробував вкотре прокрутити події тої ночі, знайти підсвідомий арґумент своїх вчинків, виправдатися... Чи навпаки.

«Мазераті» мчало уздовж набережної в бік «Царського села». Люба сміялася... Відшукувала пустопорожні філософські сентенціі — «мчимо, та недвижні». Вона знала, що їде у сім'ю, яка її не прийме. Їй мало було недвижно мчати до них. Їй треба було діяти. Може, тому...

— Чому ми так мчимо, Максе?..

— Нас чекають мої батьки. Знаєш, може, це звучить надто сентиментально, але я їх дуже люблю. Вони зрозуміють, наскільки ти важлива для мене.

Мабуть, цього не треба було казати...

— Любий, зупинись. На хвилину.

Макс зупинив авто під пішохідним мостом.

— Ти хвилюєшся? — спитав Любу. — Дарма.

— Я... Я не хвилююся! Я думаю... — розсміялася. Вискочила з автівки. — Ти розумієш... От ти казав — «мазераті» — така кичуха, тільки заради матері з місяць покористуюся нею, а потім пересяду в нормальне, спокійне авто... — Замовкла, розвела руками. — Та й досі... От слова... Така омана...

— Не розумію, чому ми зараз говоримо про «мазераті»?

— Щастя вдвох, щастя вдвох! Будь-де, де нема людей. Правда? — побігла до мосту.

— Ти куди?

— З мосту видно «Царське село». Подивимося?

— Припини. На нас чекають...

Зупинилася.

— Йди зі мною, — обернулася до мосту. — Глянь! Це ж щастя... Між небом і землею. Тільки удвох. Подивимося на дім твоїх батьків здалеку. Я розповім тобі одну смішну історію. Йдемо. Самій не можна. Сама — помру...

Чому його не перелякали ті слова? Тепер знає — вона би розповіла про «гладку хтиву потвору». Він би... Він би, безумовно, переглянув плани знайомства. Він би... Ні! Макс не кинув би Любу. Можливо, знадобився б час для налагодження контактів... Але — головне — чому його не перелякали її слова про смерть?

Макс задумався... Перед очима — трепетна гола Люба... Обвиває його шию руками: «Ти у мене перший... І єдиний до кінця життя». Чорт! Чорт! Не перший! І ті слова... Така омана. Як і пишномовні про... смерть. Не повірив? Не повірив, не повірив. Перед очима — Люба сміється, обвиває шию довгими рудими косами. А може, він побачить її, гляне у вічі й відповіді знайдуться самі? Щастя — вдвох. Зранку розпитати про човен, рушити до Десни... Знайти. Обійняти і благати тільки про одне: хай не покидає, хай довіриться, Макс знайде вихід.

Ромі Шиллєру достало терпіння хвилин десять покладатися на ситуацію. Потім підхопився і, незважаючи на пізню годину, погнав до «Квадроавтомато». Або пиріжки гарячі, або — хай жують інші.

Сердюка перестрів, коли той — розгублений, злий як демон — виходив з порожнього кабінету. Двадцяти обурених плювків вистачило, щоби Рома усвідомив неймовірне: шеф не знає про те, що дівчина жива, а Макс знає, що шеф планував нейтралізувати лікаря. Ймовірна особиста трагедія «мордодєла» Шиллєра на очах перетворювалася на чергову професійну перемогу.

— Для Макса у нас є плівка... Лікар дуже переконливо пояснює, хто його ворог, — заспокоїв Сердюка. — Хай живе. Завтра цукрозавод опиниться в руках Ординського і про Коноваленка забудете не тільки ви, Володимиру Гнатовичу, а й сам лікар.

— Зранку щоби було судове рішення, і відсилай людей на цукрозавод, — глухо кинув Сердюк. — Час завершувати життєву історію Ростика Коноваленка.

Володимир Гнатович уже сів за кермо, уже кинув на Шиллєра звичний презирливий погляд, коли задзвонив його мобільний і друг Купа безпристрасно сказав у слухавку:

— Перевіряю останні нюанси. Точну інформацію матимеш на десяту ранку. Нормально?