Читаем РАЙ.центр полностью

— Нереально. — Макар.

— Що? — не зрозумів Гоцик.

— У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, — пояснив Макар. — Ці два поняття взаємовиключні.

— Ми будемо першими, — вирішив Гоцик.

— Та ви що?! — Люба їм. — Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.

За тиждень на Костянтинівську з розвідкою навідалася перукарка Ліда. Зуб поклала б на холодильник, що хлопці плюнули на її нахабство і з'їхали, а їй — гроші з трьох і одна квартирантка-чепуруха.

Із такими підбадьорливими думками Ліда постукала у двері.

— Любочко! Ти вдома, дитино?!

Замість Любочки свої двері відчинила Роза Сиґізмундівна.

— І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! — завела. — Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків — мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!

— Що?! — перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. — Квартиранти! Ви є чи як?

Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос — невблаганний.

— Лідо! У нас за два місяці наперед... — нагадав. — І ми тебе не запрошували.

Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.

— А ну пропусти! — кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.

Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок — на підлозі. На килимку — дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих... Ще у футболках. Лопають піцу, книжки гортають і в ноутбук заглядають. Дзуськи! Ліда у таке нізащо не повірить. Щоб — у трусах... книжки читати!

— Здрастуйте вам, — обережно, — А що це ви...

— Заліки! — Макар.

Люба книжку відклала, шмат піци — Ліді.

— Будете?

— А що це ви... Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок...

— Пиво! — Гоцик з-за Лідиної спини.

— І як же ви тут оце втрьох?.. — не втрималася. — Де спите? Разом на дивані?

— По черзі. — Гоцик.

— То й добре. Утрьох — нормально. Це якби вчотирьох...

Гоцик глянув Ліді у вічі, запропонував:

— Спробуй...

— Та ні! — знітилася перукарка. — То я так... Образно. Двом хлопцям краще, щоби дві дівчини поруч були, а не одна...

Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:

— Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного...

— Особисто мене чиїсь думки не турбують, — вставився Макар. — А от що робити із власними?

— Мовчіть, голото! — розсміялася.

Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

— Голото! Вар'яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми — кращі! Це місто буде нашим! — вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали — у Люби все гаразд.

Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште...»

— Тебе пани не годують? — ковтав слину вічно голодний Гоцик.

— Щоби я після них недоїдки збирала? Переб'ються! — на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. — Не сумуйте, голото!

Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

— Геніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти...

— Контакти з жирними можуть бути корисними, — захищав

Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку агенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо агенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого — клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.

Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, — психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне — і запитала:

— Чим з перерахованого можете похвалитися?

— Каву варю... неперевершено! — хоробро видихнула Люба. — Усього іншого навчуся.

Лялькова голова Гізелиної мами захиталася — ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:

— Дайте мені шанс. Клянуся, якщо хазяї поскаржаться, ніколи не потурбую вас вдруге. Гізела казала... ви...

Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:

— Сьогодні о четвертій. Не запізнюйся.