Читаем РАЙ.центр полностью

Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної... Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?

Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку... Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.

Була би логіка... Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя... І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.

Еге-ге... Була би логіка...

Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.

Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?

Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:

Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?

Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання «чому?», яке світилося в очах у всіх, хто зібрався проводити тата в останню путь і скорботно проніс труну повз церкву, й досі не відпустило. Гризло, гризло, й у вечірніх сутінках біля Дніпра Люба раптом знайшла більш-менш прийнятне пояснення. Вона ж і сама... Сама так відчайдушно хотіла померти в ту довгу мить, коли летіла з мосту в Дніпро. Померти, аби зберегти навіки відчайдушну безвихідь свого кохання. Померти без страху, що гріх. Подвиг в ім'я любові. І коли смерть погодилася з Любиним бажанням... Коли рот залило водою... Настала друга мить. Розшматувала романтичну лузгу, намалювала чорним — хліб, земля, мама, хрест на татовій могилі, небо над розбитою бруківкою Андріївського... І Любі відчайдушно захотілося жити.

Шкода, що досвід прийшов тільки зараз. Шкода, що Люба не взнала його перед тим, як тато у черевиках заліз на підвіконня і зробив крок у прірву. Люба сказала б йому, що перша солодка божевільна мить не нескінченна — минає, а смерть — не вихід. Вхід.

— Привіт. — За Любиною спиною почувся дивний дівочий голосок — тихий, хриплуватий, але не грубий, і Люба чомусь страшенно зраділа. Озирнулася — нікого. Ледь розігнула затерплі ноги, зіп'ялася і тільки тепер побачила у густих сутінках худорляву чорняву дівчину у квітчастих, схожих на чоловічі сімейні труси шортах і білій майці.

Дівчина усміхнулася, наче констатувала для себе якийсь дуже важливий факт, подмухала собі на долоні і почала щосили терти плечі.

— Не мерзнеш? — спитала Любу.

Люба знизала плечима — ні. Закусила губку: «Дивна дівчина. Щось у ній таке...» Придивилася: на наркоманку схожа. Точно. Навіть у темряві видно: худа, аж світиться, бліда шкіра хворобливого зеленуватого відтінку, рухи занадто метушливі, губи ті смикаються — чи всміхається, чи розридається зараз.

— А я мерзну, — сказала дівчина.

— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.

— Так, так... — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.

Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.

— Цілий день за тобою спостерігаю. ...Розчарувалася в коханні?

— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.