Читаем РАЙ.центр полностью

Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався — стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.

— Смачне, — казав. — Мабуть, не бідує грішна Україна.

Аж вирулили до пам'ятника акторові Леоніду Бикову, що на дніпровському схилі біля парку Слави. Стали перед ним, розглядають. От зовсім не геройського вигляду чоловік. Похнюпився, наче битву програв, шаблю загубив, пістоля нема, тому й очі сумні... А в кумових серцях — теплий вогник замерехтів.

— Мабуть, шанована людина була, — припустив Микишка.

— Е-е-е, скільки міді перевели. Це ж би гармату можна відлити, — Свиря йому.

— А я про що міркую, — Микишка. — Аби якому поганцю гармату на пам'ятку не віддадуть. Мабуть, шанована людина була.

Поклонилися сумному акторові, пішли вниз схилом. Аж бачать — на лавці під деревом хлоп'я років дев'яти сидить. Тримає у руках таку саму гидоту, яку Гетаут на березі кинула, завзято на кнопки тисне.

— Попався, трясця матері! — азартно вигукнув Свиря. Микишка його за рукав — цап!

— Ти, куме Свиря, спершу мовчи, а то перелякаєш чисту душу. Домовилися?

З Микишкою — як не домовишся. Однією рукою може Свирю до неба підняти. Звісно, що домовилися. Перехрестилися для впевненості й пішли до лавки.

Хлопчик побачив перед собою двох дорослих парубків — полотняні сорочки на грудях до пупа розідрані, важкі хрести на шиях — і про гру в мобільному забув.

— Ух ти! — захоплено.

Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп'я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна...», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:

— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче.

— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?

— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.

— Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.

— А?! А! Наша правда, наша воля... Недарма гинули, — радісно.

— А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути.

Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.

— Потопилися коні, — зітхнув Микишка.

— А шаблі де? — не здавався малий.

Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:

— Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі...

— Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.

— Ну... Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка.

— Питаю... — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це... Україна?

— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України...

— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?

— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.

— І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим...

Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.

— А гетьманує хто?

— Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик.

— Еге ж, гетьманує хто?

Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку.

— Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом?

— Як мама, — постановив Микишка.

— Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати.

— А ти, хлоп'яче, не боязкий... — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються...

— Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся.

На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать.

Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.

— А ляхи з московитами набіги не чинять?

— Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.

— А турки? — спитав Свиря.

— Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.

— А що, Чорне море обміліло?

— Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся?

— Справжні, — з тугою.

І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.

— Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні.

Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.

— Помагай Біг, добра мати.

— Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба!