Читаем РАЙ.центр полностью

«І нехай», — думала, вимітаючи недопалки з-під клубних крісел. Взагалі дивно, що її зміг зацікавити відвідувач дорогого нічного клубу, до яких вона ставилася з презирливою іронією: дурні люди, так бездарно марнують час... Закінчила роботу, невідомо з чого відмовилася від пакету харчів, що вже приготувала для неї кухар, вийшла з клубу, з надією глянула навкруги: місто тільки прокидалося, біля готового відіспатися вдень нічного клубу — жодної живої душі.

— І нехай, — прошепотіла. Пішла до трамвайної зупинки.

Поодинокі перехожі поспішали у справах, весняна прохолода пробиралася під легку футболку. Люба згадала незручну ситуацію, у яку сама поставила себе вчора, коли довго товклася біля Могилянки, потім повільно йшла до кав'ярні, чим повністю викрила своє хвилювання... Озирнулася просто так. Як вчора біля «Кофе-гаусу». І аж задихнулася — за нею услід ішов Макс. Усміхався, наче виграв чергову партію.

— Любо... Привіт! — так просто і так невимушено, ніби сто років знайомі.

— Привіт, — усміхнулася. Ну дивний же.... Дивний. І... передбачуваний. Вона знала, знала, знала, що він з'явиться. Вона не знала, звідки знає це, але знала...

Трохи гонору в очі:

— Ти вдруге йдеш за мною... Це... стратегія?

— Це... проспав! — розсміявся. — Хотів зустріти тебе після роботи. Ну й от... Ледь устиг.

— Я...

— Поспішаєш? Знаю. Але... мені треба відігратися. Умова! Той, хто програв, повинен мати шанс... — Замовк, глянув на Любу напружено. — Сьогодні... Коли у тебе закінчуються пари?

Обкрутила руді кучері навколо шиї.

— У мене сьогодні немає пар... Вільний день. У бібліотеку треба...

— Може, о третій? Біля пам'ятника Сковороді.

Рівно о третій Люба вилетіла з Могилянки і побачила коло пам'ятника Макса. До пізнього вечора блукали столичними вулицями, жодного разу не згадали про шахи.

За тиждень уже не розуміли, як раніше жили одне без одного. Зустрічі щодня, схвильовані обійми.

«Як ти? Мені було погано без тебе!» — читала Люба в Максових очах.

«Я думала тільки про тебе, а коли тебе немає поруч — це так мучить», — читав він у її очах.

— Привіт, — натомість всміхалася весело.

Макс обнімав Любу за плечі, і вони йшли, довіряючи маршрути ногам, — байдуже куди, якщо разом. Несподівані сердечні почуття розтривожили голови: може, тому вони все говорили, говорили. Їм так хотілося якомога більше дізнатися одне про одного, звірити думки, здивуватися неймовірному випадку, що звів їх під ранок у порожньому нічному клубі.

Макс байдуже ставився до перемог київського «Динамо», сміявся з Любиного захоплення Ґеварою, він взагалі віддавав перевагу всьому еволюційному, і чим гарячіше Люба обстоювала свої погляди, тим швидше підпадала під вплив спокійної, зваженої логіки Макса: не треба намагатися бути всюди, краще нормально робити свою справу, користь не у хронічній демонстрації своїх намірів, у справах...

— Ти дійшов цього Геніального висновку в Лондоні? — кепкувала з Макса Люба.

— Престижні університети дають не тільки відмінні знання, вони створюють неформальне коло майбутніх лідерів, — пояснював Макс. — Ми закінчили LSE, роз'їхалися по своїх країнах, але тепер у різних куточках світу я маю добрих друзів — розумних, енергійних, впливових хлопців.

— А дівчат?

— І дівчат, — сміявся Макс. — Лондон — неймовірне місто. У ньому розкутими і природними стають усі. Провінційної забитості за місяць позбуваються навіть вихідці з глухої камерунської глибинки чи індонезійські мусульманки.

— Про що ти? — насторожилася. Почервоніла. Із викликом:

— Хіба погано, коли люди залишаються самі собою? Кому це заважає?!

— Коли мені було вісімнадцять, як тобі, я теж вважав світ ворожим і агресивним. Ти подорослішаєш, минеться, — відповів Макс.

Одного літнього дня Люба чекала Макса біля Сковороди, від нудьги спостерігала за пустотливими — забули про образ трагізму — готами. Раптом готи загалдикали, озирнулися, презирливо роздивляючись дорогу іномарку, що зупинилася біля Контрактового дому. Люба й собі глянула: «мазераті»? Так, надто мажорно. Моветон. ...З розкішної автівки вийшов Макс, заспішив до дівчини. Люба остовпіла. Звичайно, вона розуміла, що бідна родина не відішле сина на навчання до Британії, та й сам Макс ніколи не приховував, що його батьки — впливові люди, але ж він говорив про інше: що цікаво будувати життя своїми руками і мізками, що тільки зароблені гроші надають людині відчуття шляхетності і поваги. І... «мазераті»? Макс видавався приголомшеним.

— Сюрприз від матусі, — пояснив іронічно. — Нічого не поробиш, доведеться місяць-два покататися, бо образиться навіки. Батьки живуть іншими поняттями, мені важко пояснити їм багато речей.

— А через місяць-два не образиться? — не втрималася від іронії Люба.

— Любо, є розмови, до яких треба ретельно готуватися, — розсміявся Макс. — Я ще не встиг розібратися з іншим її сюрпризом.

— Яким? Матуся придбала тобі гелікоптер?

— Квартиру, — просто відповів Макс.

...Ось квартира Макса. Неосяжний простір апартаментів, певно, десь обмежується стінами, та Люба не бачить стін. Немолода прислуга нервово висмикує серветку з Любиних рук.