Читаем РАЙ.центр полностью

Макар розплющив очі, побачив білу Любину ніжку — перелякався, протверезів, та шалена жага загасила останню свічку мрій і здорового глузду, кинула Макара на тремтяче дівоче тіло, а у голові раптом промайнула дурна недоречна думка: «Я буду таким, щоби вона цього ніколи не забула. Щоби захотіла повернутися до мене. Потім...»

— Благаю, швидше... — почув Любин шепіт. Замотиляв головою — авжеж... Поспіхом, поспіхом.

Забуті презервативи так і лишилися у кишені Макарових брюк.

За розчиненим вікном двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській буяла весна. Не вимріяна, нереальна, ефемерна — справжня, з сонцем, зеленим листям, сміхом, короткими спідницями, автомобільними заторами і запахом свіжої віденської здоби, та ще ніколи у житті Макару не було так огидно і гірко. Він стояв у кухні біля обгорілого заварника, намагався пригадати усе, що сталося лише мить тому, але, як не силився, нічого, крім раптового Любиного зойку і власних сліз, що попри логіку враз залили очі, згадати не міг.

Вона тремтіла?.. Так. Здається, тремтіла і ховала очі. Він намагався бути ніжним і обережним, хоч від горілки і відчайдушного бажання, здається, це не дуже й вийшло. Потім він сів на килимку. Хотів виправдатися, сказати щось на кшталт «Тут немає правил, Любо. Просто будь собою, і все вийде», але Люба раптом скрутилася, як кошеня, і він зрозумів — треба йти геть, бо якщо вона зараз гляне йому в очі — оце і буде повний гаплик. Підвівся непевно, смикнув до себе одежину, заховався у кухні. За п'ять хвилин грюкнули вхідні двері. Пішла? Макар обережно зазирнув до кімнатки — нікого. Тільки недопита пляшка горілки на килимку.

— Де Люба? — спитав Гоцик, коли після іспиту повернувся на Костянтинівську і застав п'яного у мотлох Макара, що допивав другу пляшку горілки.

Макар знизав плечима і впав на килимок.

— Так тобі й треба, свиня ти! — сказав Гоцик. — За те, що без мене напився.

Відібрав у Макара недопиту пляшку, розлігся на килимку поруч із Макаром.

— А що святкував?

— Я — покидьок. — Язик у Макара ледь совався, але Гоцик

розібрав.

— А я про що... — погодився і видудлив залишки горілки.

До вечора протверезіли, попхалися на футбол, після програшу «Динамо» наздогнали гнівний хміль пивом, зголодніли як звіри.

— Пішли додому, — запропонував Гоцик. — Може, Люба щось наварила.

Макар відвів очі, знизав плечима — пішли.

Того дня Люба не повернулася. І наступного...

За тиждень про те, що Люба не покинула космосу на Костянтинівській, свідчили лише її речі, акуратно складені на двох полицях шафи. Макар із Гоциком матюкалися крізь зуби, але прибирати по черзі клуб не перестали. І все брехали адміністраторові клубу, що у Люби сесія.

За два тижні на календарі зачервоніло літо. Хлопці й не помітили. На душі — зима. Як з'явилася — ледь не вбили.

— Чи ти дурна? — кричав Гоцик. Од люті — щелепи ходором.

— Не треба...

— Де тебе носило? А зателефонувати?.. Мені чи Макару?.. Кеби не вистачило? А якби...

— Досить, голото... Я відсилала СМСки...

— Чи ти дурна? Чи тобі на нас... — аж замахнувся.

Плюнув, дверима грюкнув — на веранду. Вискочив, наче повітря з двадцятисемиметрового космосу висмоктав. Тільки й лишилися у кімнатці — Люба, мов гірка сльоза, і Макар очі ховає. Серце зупиняється, дихати неможливо, а йому би очі підвести та на Любу глянути. Не зумів. Голову опустив.

— Телефон вимкнула... На роботу не ходила...

— Ви і там були? — чує.

Наважився. На Любу — хмари важкі перед очима.

— Де ми тільки не були...

Губку закусила, очі ніби й не сліпі, а збоку глянеш — невидюща. Коліна підігнулися. На килимок сіла, коліна до грудей.

— Сань... Знаєш, навкруги стільки людей...

Макар для годиться кивнув, мовляв, звичайно, помічаю... Люди навкруги.

Задки, задки... На веранду вискочив. Гоцик курив.

— Кидай і пішли до неї, — сказав. — Щось у тій голові перемкнулося.

Були часи. Були... Втрьох у кухні одночасно їли, пили, навчалися, співали-танцювали. Люба біля плити у навушниках — па-па-па... Гоцик з чашкою чаю їй у такт — па-чікі-тікі-па! Макар з ноутбуком біля вікна бутерброд шматує, ноги простягнув аж до плити. І — нічого! Місця ще — досхочу. А нині мов колючки у повітрі. Тісно. Так-сяк стільці до столу поприсували, повсідалися, колінками одне одного штовхають. Тісно. Пиво відкоркували. Не допомогло.

— Ну, досить! Не дратуйтеся, голото! — Люба руде волосся навколо шиї обкрутила, всміхатися намагається, а воно їй зараз...

— Залишишся чи за шмотками? — спитав Гоцик.

— З вами буду. Поки що... — непевно. Очі — додолу.

Макар проковтнув хвилювання.

— А що твоє кохання? Скінчилося?

— Ні! — завелася. — Так багато стало думок. Чуєте? От свобода... Як же нам потрібна свобода! Щоби ні під кого не підлаштовуватися. Ну, з Гоциком — усе зрозуміло. Його жодні кайдани, майдани, правила й обмеження не втримають. Гоцик сам собі — свобода. А ти, Макаре... Ти відшукаєш правила, які тебе задовольнять, і там...

— А чому про нас? — не зрозумів Макар.

— Тому що я думала, думала... Ясне ж слово — свобода... А кожен у нього — свій зміст, і це ж — плутанина... І у чому мій зміст? Моя свобода?