Читаем Процес полностью

Так було й цього ранку. Заступник директора прийшов одразу, але зупинився біля дверей, протер — така в нього з’явилась нова звичка — пенсне, подивився спершу на К., а потім, немов не помітив у ньому нічого незвичайного, уважно обдивився всю кімнату. Здавалось, він ніби користається з нагоди й перевіряє свій зір. К. ви­тримав ті оглядини, навіть ледь усміхнувся й запросив заступника дирек­тора сісти. Сам К. сів до свого фотеля, нахиливсь якомога ближче до заступника, нараз узяв зі столу потрібні папери й заходився пояснювати. Заступник попервах навряд чи й слухав його. Стільниця письмового столу К. була обгороджена низеньким різьбленим бар’єрчиком. Та й сам стіл був довершеної роботи, і бар’єрчик міцно тримався на його поверхні. Але заступник директора вдав, ніби саме тепер помітив, що бар’єрчик трохи хитається, і спробував усунути той ґандж, натиснувши на різьблення вказівним пальцем. К. хотів через те урвати свою розповідь, але заступник директора такого не любив, бо, як пояснював він сам, докладно все чув і розумів. Поки К. іще не вимагав від нього жодних посутніх зауважень, заступникові здалося, ніби бар’єрчик потребує незвичайних заходів, бо він тепер витяг свого цизорика, взяв як важіль лінійку К. і спробував підняти бар’єрчик, щоб, напевне, потім було легше вставити його глибше. У своїй доповіді К. мав подати одну цілком оригінальну пропозицію, що, як він сподівався, справить велике враження на заступника, але тепер, дійшовши до цієї пропозиції, він навіть не міг викласти її послідовно — так його захопила власна робота, чи, радше, так він тішився дедалі рідшим усвідомленням, що тут, у банку, він і досі таки щось означає і його пропозиції спроможні виправдати його. Мабуть, отакий спосіб захисту був би найкращий не лиш у банку, а й у процесі, набагато кращий, можливо, за будь-який інший спосіб, який він уже випробував або ще тільки планував. Кваплячись договорити, К. не мав часу, щоб недвозначно звеліти заступникові директора не чіпати бар’єрчика, під час свого викладу він лише двічі або тричі майже неусвідомлено, немов заспокоюючи, провів вільною рукою над бар’єрчиком, аби показати заступникові, що бар’єрчик не має жодного ґанджу, а якщо навіть має, цієї миті пильна увага важливіша і навіть пристойніша, ніж будь-які вдосконалення. Але, як, бува, часто трапляється зі жвавими натурами, поглинутими суто розумовою діяльністю, ця реміснича робота надихнула заступника директора завзяттям, він уже справді витяг один фраґмент бар’єрчика, і тепер треба було знову вставити шипи в належні їм гнізда. Це завдання виявилось важчим, ніж уся попередня робота. Заступник був змушений підвестись і працювати обома руками, намагаючись притиснути бар’єрчик до стіль­ниці. Та попри всі зусилля це йому не вдавалося. За­хоплений своєю розповіддю, — а втім, він додавав до неї й чимало не заготовлених наперед фраз, — К. тільки дуже невиразно помітив, що заступник директора підвівся. К., правда, під час усього викладу навряд чи й забував, що заступник директора відвертає свою увагу на щось другорядне, але тепер йому чомусь здалося, ніби той рух заступ­ника якось пов’язаний із його пропозицією, — отже, він теж підвівся і, поставивши палець під якоюсь цифрою, простягнув папір заступникові директора. Тим часом заступник, побачивши, що тиску його рук не досить, не став довго думати, а сів усією своєю вагою на бар’єрчик. А втім, цього разу йому пощастило, шипи, зарипівши, пішли у свої гнізда, проте внаслідок поспіху один шип упер­ся у край гнізда, і на тому місці тендітна верхня ­план­ка розламалась надвоє. «Нікудишнє дерево!» — розсердив­ся заступник директора.

Фраґмент

Коли вони вийшли з театру, накрапав невеличкий дощик. К. був уже вимучений п’єсою і кепською грою акторів, а думка, що дядька треба залишити в себе на ніч, доконувала його остаточно. Саме сьогодні він дуже хотів поговорити з п. Б., можливо, вигадав би іще якийсь ­привід зустрітися з нею, проте дядькове товариство цілковито позбавляло його такої змоги. Їздив, щоправда, ще один нічний поїзд, на який міг би сісти дядько, але спонукати його виїхати сьогодні, коли він вгатив стільки зусиль і часу на процес К., видавалося абсолютно безнадійним. Проте К., не маючи великих сподівань, таки спробував:

— Боюся, дядьку, — промовив він, — що найближчим часом мені справді знадобиться твоя допомога. Я от тільки не знаю, де саме, але ти неодмінно будеш мені по­тріб­ний.

— Можеш покластися на мене, — запевнив дядько, — я тільки й думаю про те, як можна допомогти тобі.

— А ти не змінився, — сказав К. — Я от лише боюся, що тітонька розсердиться на мене, коли я невдовзі проситиму тебе знову приїхати до міста.

— Твоя справа важливіша, ніж отакі прикрощі.

— З цим я погодитись не можу, — заперечив К., — але хоч як воно складеться, я без великої нужди від тітки тебе не забиратиму, днів через кілька ти, напевне, вже знадобишся мені, то, може, ти хочеш тим часом поїхати додому?

— Завтра?

— Атож, завтра, — відповів К., — а може, навіть сьогодні нічним поїздом, так було б найзручніше.