Читаем Процес полностью

Певне, вже було марно чекати італійця, проте на­дворі вперіщив густий дощ, а оскільки в соборі всупереч сподіванням холод не дуже й дошкуляв, К. надумав поки що нікуди не йти. Неподалік від К. містилась велика церковна кафедра, на її маленькому круглому дашку напівлежали два невигадливі позолочені хрести, перетинаючись верхівками. Зовнішня поверхня балюстради й перехід до несучої колони були вкриті зеленим листяним орна­ментом, серед нього подекуди траплялися то жваві, то супокійні постаті янголяток. К. став перед кафедрою і обди­вився її з усіх боків, камінь усюди був бездоганно вирізьблений, глибоке темне тло поміж елементів орнаменту й за ними видавалось таким природним, що К. поклав руку на одну з таких заглибин і обережно обмацав камінь, про існу­вання цієї кафедри він досі ще не знав. Випадково біля наступної лави К. помітив церковного служку, його бахматий одяг провисав чорними складками. Лівою рукою служка тримав дрібку нюхального тютюну й дивився на К. «Чого він від мене хоче? — думав К. — Невже я видаюся підозрілий? Може, йому треба дати на чай?» Служка, помітивши, що К. на нього дивиться, махнув правою рукою в якомусь невизначеному напрямі, між двома пальцями він тримав ще одну порцію тютюну. Його поведінка була навряд чи й зрозуміла, К. зачекав хвилинку, але церковний служка й далі щось показував йому рукою, а на додачу до цих рухів ще й кивав головою.

— Чого він хоче? — тихо запитав К., не зважуючись тут, у соборі, погукати його, потім витяг з кишені гаманця й переступив через наступну лаву, щоб підійти до служ­ки. Той, проте, застережливо махнув рукою, стенув плечима й закульгав собі геть. Отакою квапливою, стрибучою ходою, як у цього кульгавого служки, К. у дитинстві намагався наслідувати їзду верхи. Старий здитинів, подумав К., його розуму вистачає лише на церковну службу. Оно він стоїть, як я стою, і пильнує, чи йтиму далі. K., сміючись, пройшов за старим усім бічним нефом майже до середини головного вівтаря, старий і далі щось показував, але К. зумисне не обертався, ті жести не мали жодної іншої мети, як збити його зі сліду старого. Зрештою К. облишив служку, він не хотів його дуже налякати, крім того, боявся проґавити італійця, раптом той таки надумає прийти до собору.

Зайшовши до головного нефа й шукаючи місце, де він залишив альбом, К. на колоні майже біля самих вівтарних хорів помітив ще одну невеличку кафедру, збудовану дуже просто з нічим не оздобленого білого каменю. Вона була така маленька, що здалеку скидалась на ще порожню нішу, де має стояти постать святого. Проповідник не міг би ступити й кроку до поренчат. Крім того, кам’яний склепінчас­тий дашок кафедри починався дуже низько й круто здіймався вгору, не мав, правда, жодних прикрас, але був вигнутий так, що людина середнього зросту не змогла б випростатись під ним і була б змушена весь час перехилятись через поренчата. Та кафедра була немов створена, щоб завдати мук проповідникові, важко було здогадатись, навіщо вона потрібна, коли є інша, простора й так вишукано оздоблена кафедра.

К., мабуть, не помітив би цієї невеличкої кафедри, якби вгорі не світила лампа, яку ставлять невдовзі перед тим, як читатимуть казань. Невже справді зараз прийде проповідник? До порожньої церкви? К. подивився на східці, що, горнучись до колони, тягнулись до кафедри: такі вузенькі, немов просто оздоблювали колону, а не допомагали людині вибратись нагору. Але під кафедрою, К. аж засміявся з подиву, справді стояв священик, тримаючись за поренча; він був ладен от-от ступити на східці й приглядався до К. Потім злегка кивнув головою, К. перехрестився і вклонився, хоч мав би зробити це набагато раніше. Священик шарпнувсь і швидкими, короткими кроками став підніматись на кафедру. Невже справді виголосять казань? Може, церковний служка таки не зовсім відбився глузду і хотів, щоб К. підійшов до проповідника? Адже в безлюдній церкві то була справді потрібна річ. А втім, десь перед образом Богородиці стояла ще й стара жінка, вона теж би мала підійти. І якщо має початися казань, чому не грає орган? Він мовчить, он лише мляво полискує в пітьмі своїми величезними трубами.

К. подумав, чи не слід йому якнайшвидше вийти з собору, якщо він не вийде тепер, нема жодної надії, що йому пощастить вийти під час казані, тоді він буде змушений залишитись, хоч скільки вона триватиме, він і так змарнував забагато робочого часу, чекаючи на італійця, чого, зрештою, вже не зобов’язаний робити, і К. подивився на годинник: була вже одинадцята. Але невже справді читатимуть казань? Невже сам К. заступить усю церковну громаду? А що, як він лиш іноземець, який хоче оглянути церкву? Власне, він і справді хотів її оглянути. Проте безглуздо думати, ніби сьогодні таки читатимуть казань — тепер, об одинадцятій годині, у робочий день, за такої негоди. Священик — а то безперечно він, — молодик із гладеньким понурим обличчям, береться східцями вгору вочевидь на те, щоб погасити лампу, яку хтось помилково запалив.