Читаем Процес полностью

— На жаль, я ще можу побути лише кілька хвилин, — приязно відказав начальник канцелярії, недбало сідаючи у фотель і дивлячись на годинника, — мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись із приятелем мого приятеля. — Він легенько нахилив голову в бік дядька, що, здається, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що ніяк не міг виявити запобігливості й покори і через те супроводив слова начальника канцелярії збентеженим, але голосним підсміюванням. Яка прикра мить! К. міг спокійно до всього приглядатися, бо на нього ніхто не звертав уваги, начальник канцелярії — напевне, то була його звичка, яку він виявив лише щойно, — взяв керування розмовою в свої руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тільки приводом спекатись нових відвідувачів, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свічконос — він утримував свічку в рівновазі на коліні, адвокат не раз занепокоєно поглядав на нього — вже оговтавсь і лише чудувався тому, як своєрідно вимовляє слова пан начальник і якими м’якими хвилястими рухами рук він супроводить їх. К. прихилився до бильця ліжка, начальник кан­целярії, либонь, зумисне навіть не дивився на нього, тож К. правив старим тільки за слухача. А втім, він навряд чи й розумів, про що точиться розмова, й думав скорше про дівчину і те, як брутально поставивсь до неї дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярії — можливо, навіть на зборах під час першого розслідування. Якщо він, може, й помиляється, то начальник канцелярії, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду поміж літніх добродіїв із ріденькими бородами.

У передпокої раптом щось дзенькнуло, неначе розбилася порцеляна, кожен прислухався.

— Піду подивлюся, що там, — сказав К. і поволі ви­йшов з кімнати, немов даючи решті змогу затримати його. Тільки-но він ступив до передпокою і хотів зорієнтуватись у темряві, як на його руку, якою він іще тримався за двері, лягла чиясь рука, набагато менша за руку К., і ле­генько причинила двері. То була служниця, що чекала на нього під дверима.

— Нічого не сталося, — зашепотіла вона, — я просто жбурнула в стіну тарілку, щоб витягти вас звідти.

К., збентежившись, відповів:

— Я теж про вас думав.

— Тим ліпше, — мовила дівчина, — ходімо.

Ступивши кілька кроків, вони опинились перед дверима з матового скла, дівчина відчинила їх.

— Заходьте, — запросила вона.

То був робочий кабінет адвоката; наскільки можна було роздивитись у місячному сяєві, що заливало лише невеличкі прямокутники підлоги перед кожним з трьох широких вікон, кабінет був обставлений масивними давніми меблями.

— Сюди, — сказала дівчина, показуючи на темну скриню з різьбленою дерев’яною спинкою. Ще не сівши, К. став розглядатися довкола, — то була простора кімната з високою стелею, адвокатовим клієнтам, певне, здавалося тут, ніби вони вже пропащі. К. немов навіч бачив, як відвідувач дрібним, несміливим кроком іде до широкого столу. Та потім він забув про це все і бачив тільки очі дівчини, що сіла дуже близенько, майже притиснувши його до бильця.

— Я думала, — озвалася вона, — ви прийдете самі і мені не доведеться вас гукати. Бо ж виходить щось дивне. Спершу, тільки-но зайшовши до квартири, ви невідступно дивилися на мене, а потім я вас мусила чекати. Гаразд, називайте мене Лені, — мерщій докинула вона раптом, немов не можна було згаяти ні хвилиночки цієї розмови.

— З радістю, — мовив К. — А те, що дивує вас, Лені, можна дуже легко пояснити. По-перше, я мусив дослухатись до розмови старих і не міг без причини їх покинути, по-друге, я не зухвалий, а скорше сором’язливий, і навіть ви, Лені, аж ніяк не схожі на дівчину, яку можна завоювати одним наскоком.

— Таки справді, — кивнула Лені, поклавши руку на спинку і дивлячись на К., — але, певне, я просто не сподобалась вам і, мабуть, не подобаюсь і тепер.

— Подобатись — це ще не все, — викрутився К.

— Ох, — засміялася дівчина, і цей сміх, і зауваження К. немов піднесли її, натомість К. з хвилинку помовчав. Звик­нувши до навколишньої пітьми, він уже бачив у кімнаті окремі подробиці обстави, і найдужче йому припало до вподоби велике полотно, що висіло праворуч від дверей. К. нахилився, щоб краще його бачити. Картина зображувала чоловіка в суддівській мантії, що сидів на високому позолоченому троні, золотий полиск мов заливав картину і засліплював глядача. Вражало те, що суддя не сидить спокійно та гідно, а твердо сперся лівою рукою на спинку й біч­не бильце, натомість права рука була вільна, тільки пальці легенько охоплювали бильце, і здавалось, ніби наступної миті суддя могутнім рухом здійме її вгору і обурено скаже щось дуже важливе, може, навіть оголосить вирок. Звинувачений, певне, стояв десь біля підніжжя сходів, їхню верхню сходинку, прикриту жовтим килимом, ще можна було бачити на картині.

— Може, це мій суддя, — сказав К. і показав пальцем на картину.