Читаем Процес полностью

Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повідомлення, він не йняв віри, що його відмову ставати на допит сприйняли так буквально, і коли у суботу ввечері йому так і не принесли сподіваної звістки, К. подумав, ніби його, припускаючи, що він здогадається, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В неділю К. зно­ву пішов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильців, упізнавши його, привітався з ним біля своїх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко піднявся до потрібних дверей. На його стукіт двері одразу відчинили, і К., не дуже придивляючись до знайомої жінки, що зупинилась коло дверей, хотів іти до сусідньої кімнати.

— Сьогодні нема засідання, — сказала жінка.

— Як це нема засідання? — запитав К., не ймучи віри. Проте жінка переконала його, широко розчахнувши двері. Зала справді була порожня і через те здавалась іще злиденніша, ніж минулої неділі. На столі, що й тепер стояв на помості, лежало кілька книжок.

— Можна подивитися книжки? — запитав К., і не тому, що зацікавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свій недоречний прихід.

— Ні, — не дозволила жінка і знову зачинила двері. — Не можна, книжки належать слідчому.

— Ага, — кивнув головою К., — напевне, то кодекси законів, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необізнану.

— Так і треба, — відказала жінка, не зрозумівши його як слід.

— Ну, тоді я піду, — зітхнув К.

— А слідчому щось переказати? — запитала жінка.

— Ви його знаєте? — здивувався К.

— Звісно, мій чоловік служить при суді.

Аж тепер зауважив К., що кімната, в якій минулого разу стояв тільки шаплик, тепер перетворилась на цілком обставлене помешкання. Жінка помітила його подив і пояснила:

— Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в дні засідань мусимо звільняти кімнату. Посада мого чоловіка пов’язана з багатьма невигодами.

— Мене дивує не так кімната, — лихим оком подивив­ся К., — як те, що ви одружені.

— Ви, певне, натякаєте на ту оказію на останньому засіданні, що урвала вашу промову? — спитала жінка.

— Авжеж, — заквапився говорити К., — сьогодні все вже минуло й майже забулось, але тоді я був страшенно розгнівався. А тепер я ще чую, що ви заміжня жінка.

— Те, що ваша промова урвалася, вам анітрохи не за­шкодило. Після того про вас однаково говорили дуже неприхильно.

— Може, й так, — кивнув К., — але це не зменшує вашої провини.

— А от мені прощають геть усі, хто знайомий зі мною ближче, — пояснювала жінка, — бо той, хто обняв мене тоді, віддавна переслідує мене. Я, може, загалом і неприваблива, але він завжди мене жадає. Тут від нього нема як відборонитись, навіть мій чоловік уже змирився: якщо він не хоче втратити своєї посади, то мусить терпіти, бо той нахаба — студент і з часом може здобути велику владу. Він завжди чіпляється до мене, а перед тим, як ви при­йшли, саме пішов кудись.

— Бачу, тут усюди діється казна-що, — мовив К., — я навіть не дивуюсь.

— Ви хочете змінити тут щось на краще? — повільно запитала жінка, пильно придивляючись до К., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неї, так і для нього. — Для себе я зробила такий висновок ще з вашої промови, вона мені дуже сподобалась. Я чула, правда, тільки частину, бо початок пропустила, а під кінець лежала зі студентом на підлозі. Тут так гидко, — додала вона після паузи, беручи К. за руку. — Ви вірите, що вам пощастить змінити щось на краще?

К. засміявся і трохи поворушив рукою, відчуваючи її м’які пальці:

— Власне, я не збиравсь, як ви кажете, міняти тут щось на краще, і якби ви, скажімо, розповіли про це слідчому, вас би висміяли, а то й покарали. Звичайно, з власної волі я й справді не втручався б у ці справи, потреба вдосконалити правосуддя ніколи не заважала б мені спати. Але через те, що мене нібито заарештовано, — а мене справді заарештовано, — я був змушений говорити про такі речі, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригоді ще й вам, то, звісно, робитиму це з охотою. Не з самої любові до ближнього, а й тому, що ви теж спроможні допомогти мені.

— Як я вам допоможу? — запитала жінка.

— Покажете мені, наприклад, книжки, що лежать там на столі.

— Та певне ж! — гукнула жінка і якнайшвидше потягла К. за собою. То були старі, пошарпані книжки, одна майже роздерта посередині палітурка трималась на самих нитках.

— Яке тут усе брудне, — похитав головою К., а жінка, піднявши фартух, проворним рухом бодай змела ­порох із книжок, перше ніж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голі чоловік та жінка сиділи на канапі, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправність була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише дві надміру натуралістичні постаті, які сиділи занадто прямо, а внаслідок порушення перспективи були обернені мало не в різні боки. К. далі й не гортав, а подививсь на ти­туль­ний аркуш другої книжки, то був роман із назвою «Нещастя, яких зазнала Ґрета від свого чоловіка Ганса».