Читаем Притулок полностью

О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:

– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?

– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.

– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приїхав… Як гуляти, то гуляти…

– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…

– Їй би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…

– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…

– І що порадите? Ви ж за головного…

Я істерично тарабанила пальцями по столі, намагаючись зосередитись і взяти себе в руки, а тим часом порожнім коридором розносилось тремтливим старечим голосом, мов заклинання, віщуюче кінець світу, всюдисуще:

І-і-ісусе во гробі, І-і-ісусе во гробі Живот[34] даровав…

Рішення треба було приймати миттєво – з сусідніх палат вже чути було шарудіння, а чийсь чоловічий голос благально стогнав: «Заберіть її від мене, прошу, заберіть, вона смерті моєї хоче…» Ще трохи, і на ноги встане увесь «янгольський»…

Мені мутніло в голові, та, попри розпач, я усвідомлювала, що окрім мене втручатися в ситуацію не під силу нікому.

– Біжи за Степаном, – коротко дала розпорядження Янкові, та Пішта-бачі вже й сам шкрябав у вхідні двері корпусу: правду казав Дмитро Михайлович, що той завжди насторожі. Янчо впустив його, і ми, стоячи під дверима, з-за котрих доносився спів, розгублено дивились одне на одного: він добре розумів, що мені туди не можна.

– Треба Михайлину забрати з палати, – план дій виник у моїй голові блискавично. Присутність поруч двох чоловіків, не зважаючи на те, що один із них був похилого віку, надала рішучості. – Ви, Пішто-бачі, станете на дверях, а Янко обережно (чуєш, Янчу, обережно, без найменшого насильства) спробує вивести Михайлину в передпокій. Ви, Пішто-бачі, замкнете палату, а я введу їй снодійне тут, у амбулаторній кімнаті, де вона й залишиться до ранку. Головне, аби Хелена не прошмигнула, бо ж ви усвідомлюєте, які наслідки можуть бути…

– Таки доведеться Янчові потіснитися – канапа не витримає їх обох із Михайлиною, – Пішта– бачі не втрачав почуття гумору навіть у критичних ситуаціях. – Ну що, з Богом?

Я знайшла ампули зі снодійним і все, що потрібно для ін’єкції, спостерігаючи за тим, як зрадливо тремтять у мене руки. А тим часом Янко з дядьком Степаном вже виводили попід руки з палати збуджену жіночку, у нічній сорочці, котра з фанатичним блиском в очах горланила на весь коридор:

Ой, як тяжко, ой, як тяжко, На серцю туга налягла… Сміяться она перестала І ровно плакать начала…

Янко підпер її собою – надійно, впевнено, проте без тиску, а Пішта-бачі ще раз перевіряв всі замки і скоби на дверях, аби пересвідчитись у безпеці.

– Ходіт, бабо, поспіваєте нам у амбулаторній, – Янчо тягнув Михайлину практично на собі. – То такоє, як на корпоративі, по індивідуальному заказу…

Мені стало смішно. Хлопчина – не промах. Хоч здавався спочатку трохи недоумкуватим. Та Михайлині було байдуже, що він глузує. Спираючись на міцну руку, вона приговорювала: «Ти, синку, лем послухай… Нись – сято[35], треба співати, а старших неваловшно[36] перебивати, лем підспівувати можеш…

… Ти мене, милий, покидаєш, Ти моїм, милий, не будеш… Голосу мого ти не вчуєш, Бо ти до мене не прийдеш…

Ми поклали Михайлину на канапу, підмостивши під голову подушку, аби зручніше було зробити ін’єкцію, і ще якийсь час спостерігали, як безбарвні неслухняні під дією снодійного уста все лінивіше і нерозбірливіше вже не співали, а шепотіли:

… Як ясной сонце засвітило І чорний ворон закрячав, На грудь мою слези спадали, Останній раз казав «прощай»…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся у «Притулок» вже пополудню і, побачивши Михайлину, котра гучно хропіла в амбулаторній, усе зрозумів. Я не покидала «вахту» аж до його приїзду, і про всі нічні перипетії красномовно свідчили червоні, мов у кроля, очі. Проте лікар був задоволеним і веселим – поїздка не відбулася даремно: