Читаем Повiя полностью

— А як по моїм примітам, то се Кравченко горить, — сказав з-за спини у Христі Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати.

— Ку-у-ди! — гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. — Ні з місця!

Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

— Ох, він… він… Запалили… запалили… — зашипіла вона своїм глухим голосом.

— Хто запалив? Кравченка запалено? — боязко спитала Христя.

— Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, від чого то пожежа, а вона вже плеще «запалили», — сказав Кирило.

— Запалили, запалили! — не вгаває Оришка, бігаючи від нестяму по хаті. — Далебі, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

— Та перестань, чортова сорока! — скрикнув Кирило на неї. — Мов той дурень товче воду — одно своє: «Запалили! запалили!»

Кирило такий, що побігти б і на слободу порятувати, так дворище ні на кого покинути. Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зате тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле.

— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.

За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.

Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев'я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи заспокоїтися Христя і лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар'янівці: «Ти не регочи, бо ти в моїх руках…» І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом… Оришка каже: «Запалено». Хто ж запалив? Кому б більш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища… Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима — огонь… Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Знову прокинулась Христя.

Блідий світ носився над сонною землею. Край синього неба зашарівся, як сором'язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. «Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було», — сказала вона сама собі і напрямилася в кухню, бо звідти доносився до неї гомін.

Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухні, Кирило стояв в кутку перед образами і вголос молився. То його глухе буботіння доходило до Христі в світлицю.

Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова.

— О, і ви, панночко, встали, — обізвалася, наганяючи її, Оришка. — Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба?

— Та я хотіла умитися, бабусю.

— Умитися? Можна. Чому не умитися? — і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів.