Читаем Повiя полностью

Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень - таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону - i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, - то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, - сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.

- Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!

- Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.

Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", - думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

- А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.

- Ось почуєш, як вiн добре грає! - обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.

- Що це вiн грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.

- А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя.

- Так, так… - почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.