Читаем Поклик племені полностью

Я вже досить давно втратив смак до політичних утопій, отих апокаліпсисів, які — як Сендеро Люміносо в Перу у вісімдесяті роки минулого сторіччя — обіцяють створити рай на землі та радше породжують ще гірші беззаконня, ніж ті, яких хочуть позбутися. Відтоді я думаю, що здоровий глузд є найціннішою політичною чеснотою. Читаючи Ісаю Берліна, я ясно побачив те, що невиразно інтуїтивно відчував. Справжній прогрес, той, що змусив відступити чи зникнути варварські звичаї та інститути, які були джерелом нескінченних людських страждань, і встановив цивілізованіші стосунки та стилі життя, завжди досягався завдяки лише частковому, неортодоксальному, викривленому застосуванню соціальних теорій. Соціальних теорій в множині — це означає, що різні, і навіть несумісні, ідеологічні системи визначили ідентичний чи схожий прогрес. Необхідною умовою завжди було те, щоб ці системи були гнучкими, щоб їх можна було змінювати, переробляти, коли вони переходили від абстрактного до конкретного і конфліктували з повсякденним досвідом людей. Решетом, яке здебільшого не помиляється, відділяючи те, що підходить людям, від того, що для них не годиться, є практичне міркування. Залишається парадоксом те, що хтось, як Ісая Берлін, який так любив ідеї і так добре на них знався, був переконаний, що саме вони мусять піддаватися, якщо суперечать людській реальності, бо коли стається навпаки, то вулиці сповнюються гільйотинами і розстрільними стінами і настає панування цензорів і поліціянтів.

Людина, що забагато знала

Якби — поза тим, що був геніальний, — Ісая Берлін не пробудив у своєму оточенні такої симпатії та прихильності, ймовірно, він ніколи не став би всесвітньо визнаною інтелектуальною фігурою, якою був у годину смерті, а основна частина його творів залишалась би незнаною для переважної більшості його читачів, за винятком жменьки вчених колег та учнів, які вчащали на його лекції в Оксфорді й американських університетах, де він викладав. Його випадок є унікальним у тому, що стосується олімпійської байдужості, яку він все життя виказував щодо того, чи будуть його есеї опубліковані, чи прочитають їх — він цілком щиро вважав, що вони не заслуговують на таку честь, — а також його рішення не писати автобіографію, не вести щоденник — наче його зовсім не обходило, як уявлятимуть його нащадки («Aprés moi le déluge»[94], — полюбляв він казати).

Ми, хто не ходив на його лекції та все ж таки почуваємося його учнями, ніколи не зможемо цілком віддячити Генрі Гарді, аспірантові філософії Волфсон-коледжу (який заснував в Оксфорді і яким з 1966-го по 1975-й керував Ісая Берлін), який 1974 року запропонував своєму вчителю зібрати, видати чи перевидати написане ним. Яким би неймовірним це не здавалося, але на той час вийшло лише три його книжки. Решта його незліченних творів, які вже були написані, лежали невидані в запилюжених скринях на його горищі чи були поховані в журналах, Festschriften (ювілейних збірниках) — вшанування, промови, доповіді, рецензії, некрологи — або в архівах офіційних інституцій, годуючи міль. Завдяки Гарді, який здолав вперту потаємність Ісаї Берліна цією затією археологічної бібліографії його власних творів, і його титанічній наполегливості тральщика бібліотек і скрупульозного редактора й з’явився той десяток книжок, які зміцнили авторитет Берліна в незліченних університетських кампусах і за їх межами, та почали виходити томи його листування. А без Майкла Ігнатьєва, ще одного друга і затятого шанувальника латиського професора, останній був би майже безтілесним привидом, схованим за розкиданою бібліографією.