Читаем Поклик племені полностью

Ще дуже молодим він зацікавився німецькою філософією, вивчив німецьку мову і в 1930 році, завершивши навчання в École Normale, вирушив на батьківщину Гете. Кілька років працював лектором у Кельні, а згодом — ще два роки в Französische Akademiker-Haus[82] у Берліні. Там він перебував і 1932 року, коли Гітлер здобув електоральний тріумф. Невдовзі по тому Арону разом з його другом істориком Голо Манном довелося стати свідками аутодафе, в якому нацисти перед Університетом Гумбольдта спалили тисячі «дегенеративних» книжок. Ці травматичні політичні події не завадили йому в його інтелектуальній праці, результатом якої після його повернення в Париж стали дві ключові для філософії і соціології книжки, які познайомили Францію з такими мислителями, як Дільтей, Зіммель, Гуссерль, Гайдеґґер і Макс Вебер: «Essai sur une théorie de l’histoire dans l’Allemagne contemporaine» та його докторська дисертація «Introduction á la philosophie de l’histoire» (обидві вийшли 1938 року).

Він був доволі екстравагантним мислителем у французькій культурній традиції, яка обожнює крайнощі: ліберал і поміркований, поборник тієї англосаксонської політичної чесноти — здорового глузду, симпатичний скептик, який не надто успішно, але мудро й чітко понад півсторіччя у книжках, статтях і лекціях — з кафедри і в газетах — обстоював ліберальну демократію супроти диктатури, толерантність супроти догм, капіталізм супроти соціалізму і прагматизм супроти утопії. В епоху, яка захоплювалася крайнощами, іконоборством і зухвальством, розсудливість і вихованість Реймона Арона були настільки неефектними, так суперечили круговерті шалених модних течій, що навіть дехто з його шанувальників, схоже, потай погоджувався з тим злостивим висловом, сформульованим кимось у шістдесяті роки, згідно з яким «краще помилятись із Сартром, аніж мати рацію з Ароном». У п’ятдесяті й шістдесяті роки посеред інтелектуального сум’яття Франції, де ліві мали монополію в культурному житті, Реймон Арон був таким собі внутрішнім вигнанцем у власній країні; згодом, починаючи зі сімдесятих, коли його аналіз і прогнози щодо комунізму, СРСР і його країн-сателітів справдився, його признали і його праця «Memoires» (1983) навіть здобула майже загальновизнаний успіх. Але минущий. Хоча це визнання його, мабуть, потішило, він цього не виявив: був надто зосереджений на написанні свого останнього шедевру — двох грубих томів «Penser la guerre: Clausewitz» (1976).

Він був безпристрасним інтелектуалом, з проникливим, хоча й не блискучим інтелектом, холодною й чіткою прозою, здатним спокійно розмірковувати на найбільш злободенні теми і коментувати сучасність з такою ж ясністю і стриманістю, з якими розповідав із кафедри в Сорбонні про індустріальне суспільство чи своїх вчителів Монтеск’є і Токвіля. Та іноді міг бути магом іронії та сарказму, як-от на своїй лекції з нагоди 150-річчя народження Маркса, яку він виголосив в ЮНЕСКО у сам розпал Травневої революції 1968 року, де сказав, що берлінські студенти готували мирне суспільство марксистського майбутнього, «проганяючи своїх викладачів». Єдине, що його зазвичай діймало, як і пана Теста у Валері, — це bêtisse чи людська тупість. Якось, коментуючи популістську демагогію руху Пужада, він написав: «Quand ça devient trôp bête, je cesse de comprendre» («Коли дурості стає надто багато, я перестаю розуміти»)[83].

Разом з ним не стало одного з останніх великих європейських інтелектуалів й одного з найдоступніших профанам, мораліста, філософа й соціолога найвищого рівня, який водночас займався журналістикою і мав талант — дуже рідкісний серед інтелектуалів — підносити коментар на злободенну тему до категорії творчого есею і наділяти наукову працю та історичні чи соціологічні міркування ясністю доброї газетної замітки. Професор Collège de France[84], публіцист, який понад півсторіччя коментував щотижня політичні події спочатку в «Комба», потім у «Ле Фігаро», а згодом у «Лекспрес», являв собою живе заперечення мнимої несумісності між спеціалістом і популяризатором. Інтелектуали нині є спеціалістами і пишуть для спеціалістів: прірва між їхнім знанням, схованим за часто-густо езотеричною риторикою, і щораз дешевшим і негодящим інтелектуальним продуктом, який доходить до широкої публіки через засоби масової інформації, здається нездоланною. Подвижництво Реймона Арона полягало в тому, що все своє життя він був мостом, перекинутим через цю безодню, яка поглиблюєть­ся страшними темпами.