Читаем Пiд тихими вербами полностью

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря:

- Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу!

- Ще вчора написав! - одказав писар.

- Одбирать руки! - звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув:

- Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому мiсцi!..

Ще одна мить, i Зiнько вдарив би Дениса, збив би його додолу, пiд ноги… Але Денис, iзроду не бачивши Зiнька такого роздратованого, злякався й скрикнув:

- Господин старшина! Я протестуюсь… Вiн мене вб'є!..

Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зiнька. Вiн спустив руки.

- А, так! - скрикнув старшина.- Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпцi… Берiть його!..

Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв його з громади.

- Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли.

- Ну й падлюки! - лаяв громаду Васюта.- От свиняча порода!

- Вивiшав би всiх! - похмуро й прикро сказав Карпо.

- Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! - бiдкався Грицько.

- А ми ще клопочемось за їх, за громаду! - казав Карпо.- Та наплювать на цю громаду,- вона доброго слова не варта.

Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби.

- Усi в їх у руках, як риба в волоцi в матнi, от що! - казав Грицько.Схоче - випустить, а схоче - в юшцi з'їсть.

- Були там такi, що й не в матнi, та й тi в свинячий слiд побiгли,вiдказав Васюта.

- Праведний чоловiк нiякого лиха не злякається, а злочестивий i без лиха лихо дiє,- правив своє Карпо.- Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбацiї собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерцi ховати,- отак i це.

- Ат, облиш-бо, Карпе! - вiдказав гiрко Зiнько.- Неправду ти кажеш, та нехай iншим разом, а то тепер…

Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось i розмовляти.

Похмурий вернувся вiн додому, i Гаїнка не могла його звеселити нiяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тiєї ночi Зiнько за думками. Не раз та й не двiчi доводилось йому нещасливо ставати в громадi проти тих людей, що й сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не через те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi, дедалi все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi все робилось, хотiлось бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi б усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько про те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей на кращий шлях. Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого сьогоднi не вдiяли…

А якби вiн iз своїм товариством цього разу подужав у громадi, то це великого важило б! Тодi б смiливiше було б усiм стояти проти тих, хто хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в громадi покращає, поладнiшає, вiдсувалася ще далi.

Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тiєї надiї, не хотiв покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає,- це Зiнько добре знає. I як знає, так i робитиме,- якось уже воно буде…

А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас долинав i до Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись i лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi кожному, хто хотiв нею попихати…

Народна пiсня

Гаїнка гнiвалася:

- Поганий, поганий, поганий,- казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний,- ти поганий!

- Я й не кажу, що я гарний,- усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.