Читаем Перевтілення полностью

А Грегору стало набагато спокійніше. Мови його, правда, уже не розуміли, хоча йому вона здавалася достатньо зрозумілою, навіть більш зрозумілою, ніж раніше, — очевидно тому, що його слух до неї звик. Але проте зараз повірили, що з ним негаразд, і були готові йому допомогти. Впевненість і твердість, з якими віддавалися перші розпорядження, подіяли на нього позитивно. Він почував себе знову наближеним до людей і чекав від лікаря та від слюсаря, не відділяючи по суті одного від іншого, дивовижних звершень. Щоб перед майбутньою вирішальною розмовою надати своїй мові як можна більшої ясності, він трохи відкашлявся, намагаючись, проте, зробити це глухіше, тому що, можливо, і ці звуки більше не були схожі на людський кашель, а раздумувати над цим він більше не наважувався. У сусідній кімнаті стало між тим зовсім тихо. Може, батьки сиділи з керуючим за столом і перешіптувались, а може бути, усі вони притиснулись до дверей, прислухаючись.

Він повільно просунувся зі стільцем до дверей, відпустив його, навалився на двері, припав до них навстоячки — на подушечках його лапок була якась клейка речовина — і трохи перепочив, натрудившись. А потім заходився повертати ротом ключ у замку. На жаль, у нього, здається, не було справжніх зубів — чим же схопити тепер ключ? — проте щелепи виявилися дуже міцними; з їх допомогою він насправді порухав ключем, незважаючи на те, що, без сумніву, спричинив собі шкоду, бо якась бура рідина виступила в нього з рота, потекла по ключу й закапала на підлогу.

— Послухайте-но, — сказав керуючий справами в сусідній кімнаті, — він повертає ключ.

Це дуже збадьорило Грегора, але краще б вони всі, і батько, мати, кричали йому, краще б вони всі кричали йому: «Сильніше, Грегоре! Ану, піднатужся, ану, натисни на замок!» I уявивши, що всі напружено стежать за його зусиллями, він до самозабуття, з усіх сил вчепився в ключ. У міру того, як ключ повертався, Грегор перевалювався біля замка з ніжки на ніжку; тримаючись тепер сторчма тільки з допомогою рота, він у міру потреби то зависав на ключі, то навалювався на нього всією вагою свого тіла. Дзвінке клацання замка, що піддався нарешті, немов розбудило Грегора. Переводячи дух, він сказав собі: «Значить, я все-таки обійшовся без слюсаря», — і поклав голову на ручку дверей, щоб відчинити їх.

Оскільки відкрив він їх таким чином, його самого ще не було видно, навіть коли двері вже досить широко відчинились. Спочатку він повинен був повільно обійти одну стулку, а обійти її потрібно було з великою обережністю, щоб не бахнутися спиною біля самого виходу в кімнату. Він був ще зайнятий цим важким переміщенням і, поспішаючи, ні на що більше не звертав уваги, як раптом почув голосне «О!» керуючого — воно прозвучало, як свист вітру, — і побачив потім його самого: знаходячись найближче від усіх до дверей, той притиснув долоню до відкритого рота й повільно задкував, немов його гнала якась невидима, нездоланна сила. Мати, не дивлячись на присутність керуючого (вона стояла тут з розпущеним ще з ночі, скуйовдженим волоссям), спочатку, стиснувши руки, поглянула на батька, а потім зробила два кроки до Грегора і повалилася, розкинувши довкруг себе спідниці, опустивши на груди лице, так що його зовсім не стало видно. Батько загрозливо стиснув кулак, немов бажаючи виштовхнути Грегора в його кімнату, потім нерішуче оглянув вітальню, закрив руками очі й заплакав, і могутні його груди стрясались.

Грегор зовсім не ввійшов у вітальню, а притулився зсередини до закріпленої стулки, після чого видно було тільки половину його тулуба й голову, схилену набік, що зазирала в кімнату. Тим часом набагато посвітлішало; на протилежній стороні вулиці чітко вимальовувався шматок нескінченної сірочорної будівлі (це була лікарня з рівномірно й чітко розташованими на фасаді вікнами); дощ іще йшов, але тільки великими, розрізненими краплинами, що також окремо падали на землю. Посуд для сніданку стояв на столі у великій кількості, бо для батька сніданок був найважливішою трапезою дня, що тягся в нього, за читанням газет, годинами.

Якраз на протилежній стіні висіла фотографія Грегора часів його військової служби; на ній було зображено лейтенанта, який, поклавши руку на ефес шпаги й безтурботно всміхаючись, вселяв повагу своєю виправкою та мундиром. Двері в передпокій були відчинені, і, оскільки вхідні двері теж були відчинені, виднілася площадка для сходів та початок східців, що спускалися вниз.