Читаем Патерн полностью

— Антоне, я думаю... ні, сину, я знаю, що немає ніяких «жирних котів». Це все бульварна конспірологія. Просто організатори, із тобою включно, допустили на шоу людей з вулиці, не перевіривши, хто вони такі. І ті люди принесли на шоу свої звички та своє минуле: конфлікти, зв’язки з порноіндустрією і тому подібне. Треба було не економити на психологах, на службі безпеки, добре відфільтрувати учасників і особливо менеджмент.

— У двері дзвонять, — сказав Антон.

— Ходімо до вітальні, — Віктор Антонович відчинив двері й гукнув: — Сашко! Відчини Августину Лавровичу!

— Я сам.

Антон спробував пройти у двері першим.

Але батько випередив його. Уже у вітальні зупинився перед ним, сказав:

— Будь біля мене.

І повторив тим тоном, яким забороняв шестирічному Антонові гратися з дворовою шпаною:

— Поряд. І без пацанських дурниць, я тебе прошу.

А тоді рушив назустріч Бавловському зі словами:

— Доброго вечора, Августине! Вибач ще раз, що потурбував тебе такої пізньої години. — Потиснув гостеві руку, указав на диван перед камином: — Присядь.

— Завжди радий допомогти шанованій людині!

Бавловський зручно влаштувався на дивані і звернувся до Антона:

— І тебе радий бачити.

— А я не радий.

— І чому б це?

— Бо все гадаю: на кого ви дрочите найчастіше, коли дивитеся свій онлайновий бордель?

— Про що це він? — Бавловський обернувся до господаря дому. — Який ще бордель?

— Я про «Імпудікус». — Антон вимовив назву сайту по складах, спостерігаючи за обличчям Августина Лавровича. — Таня мені все розповіла.

Однак на обличчі Бавловського не з’явилося нічого такого, що можна було б відрізнити від здивування.

— От бачиш, син прийшов до мене з такими питаннями... — Віктор Антонович поставив перед собою склянку, налив віскі. — Я вже висловив свою думку із цього приводу. Хочу тепер і тебе послухати.

Августин Лаврович перевів погляд з батька на сина, відтак знову на батька.

— От не думав я, Вікторе, що тут... — Він наче спіткнувся, але за секунду продовжив: — Що тут, у твоєму домі, мені доведеться вислуховувати таке.

— Давайте без пурги, добре? — Антон став за спиною батька, обперся обома руками на спинку дивана.

— Дожився, мені вже ультиматуми виголошують... — Бавловський пошукав поглядом другу склянку, але другої ані на столику, ані на камінній полиці не виявилося.

— Інформація, яку я отримав, двозначна. — Міністр одним ковтком випорожнив свою склянку. — Тим більше, Августине, що у твоїй сфері відповідальності загинула людина... Молода жінка, котру, якщо не помиляюся, саме ти привів на шоу.

— Я все розумію. — У голосі Бавловського з’явилася тверда нота, будь-які сліди ображеного здивування зникли з обличчя. — Але ви обоє не прокуратура, а я не під слідством. Такою є ситуація. Там, де треба, я вже надав свідчення і ще надам, якщо знадобиться. Я не ховаюся і не тікаю, хай би що там думав про мене Антон Вікторович.

— Маєте зв’язки, я знаю, — кивнув Антон.

— Добре, що знаєш.

— Зрозуміло...

— Зачекай, — зупинив сина міністр. — Зрозуміло йому... Я тебе уважно слухаю, Августине.

— Нічого тобі не зрозуміло, Антоне Вікторовичу, — вимовив Бавловський; його очі несподівано повеселішали, і весь він підібрався, випрямив спину та, як здалося Антонові, напружив м’язи. — Але я, із твого, Вікторе Антоновичу, дозволу, дещо поясню Антону Вікторовичу.

— Поясни.

— Без пурги, як тут було сказано. Так от, уся ця карусель накручує вже двадцяте коло. І себе не скуповує. Якби не інвестори, скажімо так, із політичного поля, то всі ці шоу давно би зійшли на пси. Мені

навіть незручно повторювати загальновідомі речі. Про жуйку для лохів, собачок Павлова й таке інше. Антоне, ти хіба цього не знаєш, ні? Світиться екран, клоуни скачуть, дівчата плачуть, а виборці голосують за правильних людей...

— Я не про шоу.

— А про що?

— Про «Імпудикус».

— А це не шоу, ні?

— Це підстава.

— Ти наче всі пари прогуляв. — Бавловський уже не ховав посмішку. — Тобі в універі хіба не розповідали про цільові аудиторії? Про формування елітних груп замовників? Про маркетингові характеристики ексклюзивного продукту.

— Розповідали. — Вилиці Антона ходили ходором, «таранний погляд» буравив перенісся Бавловського. — І пізніше також. Нічого оригінального. До речі, щодо «двадцятого кола». Твій бордель яке коло накручує?

— А ти вже зі мною на «ти»?

— Ти ж мені «тикаєш».

— Ага. Он воно як... — похитав головою Августин Лаврович. — О’кей, добре. Тоді послухай, що я тобі скажу. Справа тут не в борделі. Справа в списку його клієнтів. Коли на ресурсі збираються два-три десятки таких людей, що формують фінансові потоки на континенті, це вже не просто розвага, це улюблене лігво. Списки все вирішують. У таких клубах гарантують, що будь-який компромат не втече. Гарантують! Жодних судових позовів, жодних медійних накидів. Ніколи. Ніхто не дозволить кидатися лайном в улюбленому лігві.

— А я, син міністра, у тебе за швейцара?

— Ти — режисер телешоу. Плюс співпродюсер. Не більше, але й не менше. Це позиція, вельми престижна