А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.

— Що з тобою? — питає Джипсі.

Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.

Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…

Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.

Дзвонить телефон.

Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.

— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?

— Спить.

— Анджела поїхала. Лишила записку.

— Що у записці?

— Нічого втішного.

— Хто платив за готель?

— А ти як думаєш?

— У нас ще лишились зелені?

— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…

— Спробую.

— Я до тебе зайду через годинку.

— Через дві.

Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.

— Гаразд, воїне. Через дві.

Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.

— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.

— Це все нічого не означає.

— Ти про що?

— Що ми тепер трахались.

— А ми трахались?

— Між нами все закінчено. Розумієш?

— Так.

— От і добре.

— Авжеж… Ванна вільна.

— Дякую.

Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.

— Ти не воїн, — каже він цьому відображенню.

26

— Це коли-небудь закінчиться? — питає Фіона Траха.

— Все коли-небудь закінчується, — неквапно відповідає реввоєнгакер. Дисплеєм пробігають стовпчики цифр і літер. Динаміки вивергають металік.

— Скільки часу повбивано!

— Як стверджував інопланетянин Люка Бессона: «Час не важливий, важливе лише життя». Уйо, мала?

— Уйо, уйо, Віззі По… Тобі треба було відразу сказати, що нічого не вмієш.

— Не люблю брехати. Мама мене вчила, що казати неправду погано… Ти сьогодні напочуд гарно виглядаєш.

— Невже?

— Так. І це — сумно. Перша ознака невідворотного етнічного занепаду — зростання відсотка красивих дівчат у провінційних містах та в пролетарських ареалах мегаполісів.

— Ти б зварив чифірчику, чи що?… Від твоїх філософствувань в мене сверблячка.

— Вже зроблено! — рапортує реввоєнгакер. — Бачиш, який твій друг передбачливий. Треба тільки почекати, поки ніфеля осядуть.

Фіона виймає з шухляди слоїк, на три чверті заповнений таблетками.

— Ось який ніштячок. Назва рецепта: «Смерть старпьора». Інший варіант, ростовський: «Тлєющій фраєр».

— Циклодол? Звідки таке ретро?

— Спадок імперії.

— Поважаю… — Трах йде до кухні заправляти чифір. Відрубаний гучною музикою від решти світу, він не чує, як клацає замок на вхідних дверях. Клямка повільно піднімається. Трах, тим часом, повертається до кімнати.

— Я піду, філіжанки помию, — пропонує Фіона, збираючи з ліжка та підлоги посуд.