Читаем Пафос полностью

Лупатий Трах повертає голову. В Корвата втуплюються лінзи глибоководних ілюмінаторів, незворушні очиська ранкової сепії, в яких ще вібрує довгасте віконечко з потрійним «дабл ю».

— Ні, mind! [2]

Корват бридливо відгортає ковдру. «Майнд!» — повторює він подумки: «Сам ти… майнд. Мудак революційний…» Він обнюхує футболку і руки. В хаті немає гарячої води. Це він виявив учора, знайшовши у ванній кімнаті з написом помивочная на дверях пробитий наскрізь мідний титан. Навколо пробою білою фарбою залишено автограф: http://www. chat.ru/cisterna.

Він йде митись холодною водою до кухні. Відкриває старовинний латунний, покраплений засохлою зубною пастою і зеленим окисом, кран. Над химерним емалевим умивальником прикнопчена обкладинка журналу Dostoevsky magazine. Гола руда кобіта на обкладинці (пружні ноги спортсменки, крутий і волохатий, немов надбрівна дуга неандертальця, лобок, важкі, дрібно потріскані, мідні соски) еклектично погладжує блискавку на штанах партнера. Поряд напис червоними літерами: «Нумо, Петре! Витягай же свого федора михайловича!»

— Майнд, — спльовує Корват і вихлюпує на себе повний-повнісінький кухоль крижаної вологи. Зелені цяточки окису яскравішають. Розбризканий тілом вихлюп прокочується шкірою, емаллю, дводенною неголеністю, ламінованою обкладинкою, підлогою, охолоджує всю ранкову феноменність, залишає на обличчі дисциплінуючий запах хлорки.

Повернення до кімнати. Сперте, прошароване встояними запахами, повітря розповідає носові сумну тяглість холостяцького побуту. Корват відчиняє вікно і сідає на підвіконня.

— Disconnection! [3] — проголошує Лупатий Трах, не відриваючись від монітора. — Революційна війна у під'їздах триває! Поєднаємо правічні українські прагнення з ідеями дзену та чучхе! Революційну червону фарбу — в кожен під'їзд!…

— Знову? — Корват підставляє обличчя ранковому повітрю. Найрожевіший, найтихіший квітневий ранок.

— До повної перемоги! — екран стає червоним. Титульну сторінку щойновідкритого сайта прикрашає кінна статуя маршала Жукова на тлі розгорнутого червоного прапора. Статуя повільно обертається, відкриваючи меню з революційною символікою.

— Wow! — лоцман Залізної річки у повному захопленні. Знімає і протирає замшею окуляри.

— Колись вас повпіймають.

— Колись всіх повпіймають.

Мовчання. Раз у раз клацає мишка.

— На коли відкладається створення диверсійного вірусу імені Третьої Української Революції? — набридає Корватові мовчання.

— Вірус буде мати партизанську назву «Сифіліс олігарха». Але сьогодні я відпочиваю. До твого відома, тепер, на початку третього тисячоліття, ліва революційна справа — це дозвілля, а не виробництво… Буржуазне виродження, Аріку, починається не з педофільської оргії у п'ятизірковому готелі, але з напрягу, з проектної затятості, зі стрьомних питань про зміст життя, з порушення великої і вічної, безмежної внутрішньої тиші…

— Включи «Тетріс», — пропонує Корват.

— «Тетріс»? — сомнамбулічне перепитує автор «Візантійського Полковника». — Ніколи. Ця гра створена на замовлення світового уряду імперіалістів буржуазними російськими гакерами. Ментальне роззброєння довірливої беззахисної молоді…

Він знаходить в меню сторінку зброя:

— Wow!

— Щось цікаве?

— Все цікаве… Нецікавого в нас не буває…Ось… — Трах відривається від екрана. — Є, любий мій Аріку, такий просунутий у вертикальному напрямі анекдот…

— Знову про Васю Пупкіна, або про варезера [4] у ІRС [5], — Корват ловить обличчям струмені протягу, шовкове квітневе повітря лоскоче шкіру. — Анекдоти у вас, майндів поганих, несмішні, заплутані, лохівські. Дебільні, відверто скажу тобі, друже незламний, у вас анекдоти. Непереконливі і без великої духовної тиші.

Лоцман не звертає уваги на його несвідомість.

— Сидить Чапай побіля великого котлована. До котлована тягнеться шерега солдатів. Чапай командує: «Рядовой Йванов! Руки поднять, шаг вперед! Рядовой Петров! Руки по швам, шаг вперед!» Пєтька підбігає: «Белые, Василь Иваныч!» «Какие там еще белые? Не видишь, дурак, я в «Тетрис» играю?»

— Можна сміятись?

— Якщо зрозумів.

Корват зневажливо мовчить. Реввоєнгакер хихоче:

— А настроєніє у Вас, батенька, — він клацає мишкою. — ещьо то!

В кімнаті западає мовчанка. Вітер надуває вітрилом тюль. Корват спостерігає за флегматичним життям ранкової вулиці. Біля бічної брами заводу «Промприлад», під чорною старою грушею, розсаджуються на розкладні стільчики продавці газових лічильників. Вони застелюють сідельця насмальцьованими повстяними шматами, розставляють на картонних коробках помальовані у смачний охряний колір прилади. Здалеку здається, немов зграбні жовті тропічні потворки сідають в засаду на картонні постаменти, їхні оцифровані приймочки, весело поблискуючи, спостерігають за ранковим роз'їздом службових авт. Повз продавців повзе «рено», достеменно того ж кольору, що й потворки. Корватові на якусь мить здається, що лічильники вітають старшого родича веселим повискуванням, ворушачи блискучими ґвинтами-крильцями, і мружать шкельця циферблатів.