— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…

— Передам.

— А цей ваш хлопець…

— Наречений Джипсі.

— Атож… Він надійна людина? Ну, ти маєш мене зрозуміти… Про що я питаю…

— Він дуже надійна людина, — впевнено підтверджує Пепсі. — Дуже. Він авторитетний пацан. Його поважають.

— Це добре, — люта оболонка навколо Вадима Борисовича, складена із щільних, злих, наголошених слів, раптом розсмоктується. Він приязно посміхається Пепсі:

— Ти круто виглядаєш. Фотомодель.

— Дякую, — Пепсі сильно грюкає дверцятами авта. Вона намагається йти повільно і гордо. Трефний, невдалий ранок. Майже в істериці вона підходить до ательє.

«Всі чоловіки — паскуди, — робить вона висновок. — Паскуди, що спочатку доводять жінок до безнадії, аби тікали світ за очі, а потім виявляють, що то були найкоханіші у світі істоти, що жити без тих жінок не можуть. Паскуди. Невдахи. Імпотенти… Wow!… Ательє зачинено! Вже майже одинадцята година. А ті сучки ще сплять… Все! На Великдень залишилась без костюма.Не буде у чому піти до церкви. Лохи паскудні! Зрадили ми її! А йому, бач, не байдуже. А нам… Диви, який закоханий!»

Поряд із ґратами, під риштаком, сидить ворона. «Та сама, що й на зупинці. Вона полетіла за машиною», — чомусь вирішує Пепсі.

Вона ледве стримується, щоб не копнути ґратчасті двері зачиненого ательє. Рвучко розвертається до скверу. Fuck off!

Поряд сигналить «опель». З вікна машини вистромлюється кругла голова підстаркуватого добродія: «Оh! jаkа sliczna kobieta!…»

— Пішов ти! — Пепсі вбігає у простір скверу. Майже відразу вона бачить Корвата, котрий сидить на лаві поряд з пакою розхристаних аркушів і длубається в носі з непереборно клінічним виглядом.

«Ось він, наш герой, наш авторитетний пацан», — Пепсі здається, що зараз вона підскочить до тої лави і почне бити Корвата, дерти аркуші на шмаття. «Роздерти, як мавпа газету!… Інтелігент сраний. Викладач… Боже… Який він мерзенний, блідопикий, вухатий, худий, як голодний глистюк… Краще б Джипсі мала якогось немитого бандита… Він бридкіший за консервованого щура! Диви, у носі длубає! Олігофрен».

Вона вже поряд із Корватом.

— Привіт, Аріку!

5

— Моє вітання! — Корват намагається церемонно підвестися. Пепсі випереджує його і сідає поруч. Закидує ногу. Так само, як студентка напроти. І відразу стає зрозуміло, що ноги в студенток роблені навмання. Точена, ретельно епільована литка Пепсі аж сяє в проміннях ранкового світла. Студентки ображено відвертаються.

«Мавпи», — переможно посміхається Пепсі.

— Вона мене переслідує, — каже дівчина. — Хто?

— Ворона. Ота, велика, чорна…

— Містичний птах. Посланець і означувач долі, — проголошує Корват.

— А тобі все сміхунці? Смішно, так? — внутрішня істерика, на котру остаточно перетворився ранковий настрій Пепсі, шукає виходу. Магма підступає до вулканічного корка. — А ця ворона, до речі, летить за мною від самої Пасічної…

— Добре що не корова. Пепсі не реаґує на жарт.

— А мене гувінь переслідує, — Корват показує дівчині аркуш з волохатою десантницею. — Диви яка. Теж чорна, тлуста. Як твоя ворона…

Пепсі не витримує:

— А ти знаєш, що Джипсі у борделі працює? Гусениця падає на асфальт.

— Ви так не жартуйте, панянко Вергун, — Корват нахиляється, виколупує з ґрунту камінь і жбурляє у ворону.

Та відскакує, але одразу повертається, кумедно хилить кльоцкувату голову й одним оком дивиться на Корвата. Ворона нагадує йому Лупатого Траха. — За такой базар, мала, атвєчать нада…

— Атвєчать? — Пепсі вкладає у свій погляд ту кількість презирства, на яку тільки спроможний емоційний досвід її вузького життя. — Крутим зробився? Ну я подивлюся на тебе, пацан… Ось, — вона дає Корватові візитку. — Цей, на відміну від тебе, дійсно серйозний фацет. Він тобі відповість. Він тобі про все скаже. І про панянку Вергун теж…

Корват обережно, немов отруйну, бере до рук візитку, прочитує її: «ЖУРА Вадим Борисович. Виконавчий директор підприємства «Галдрук» Видавничої Групи ІЖК.ТЕХ».

— Жура? Видавець? Вперше чую…

— Де тобі, — зневажливо пирхає Пепсі. — То крутий чоловік. Не те що твої друзі-викладачі. Алкашня… Ти пам'ятаєш ту жіночку, що разом із Пепсі їхала до Ізраїлю?

Корват сутужно згадує. На проводи старшої з сестер Вергун він прийшов добре вже напідпитку, всі обличчя за столом позліплювалися у його пам'яті в суцільний довгий, безокий шматок плоті з ротовими отворами, що безнастанно висмоктували горілку та домашнє вино з довгих зеленкуватих фужерів.

— Вона була у яскраво-червоних джинсах. Чорнява, симпатична. Років зо тридцяти.

Ні, жодних свідомих споминів. Корват сумно похитує головою. Ворона, помітивши цей кволий рух, підстрибує ближче. Вона зауважує гусеницю на асфальті. Пепсі теж відслідковує ситуацію. «Ну, підходь же ближче, потворо, — подумки кличе вона птаху, — сюди. Я тобі голову відкручу, містична ти моя».

— А як звати ту жінку?

— Ангеля. Жура називає Анджелою. Прізвище — Твардовська.

— Полька?

— Начебто полька.

— А Джипсі тепер із нею?