Читаем Падіння полностью

Отож скажу по щирості, рабство, а надто рабство усміхнене, просто необхідне. Але ми повинні приховувати ного. А що нам годі обійтися без рабів, то чи не краще називати їх вільними людьми? По-перше, з принципу, а по-друге, щоб не оздоблювати рабів. Повинні ж ми їм якось компенсувати, правда? Тоді вони завжди усміхатимуться, і в нас буде спокійно на душі. А інакше нам стане непереливки: почнемо копирсатися в собі, шаленіти від клятих роздумів, навіть можемо зробитися скромними — всього можна сподіватися. Тому ніякої показухи. Нахабна вивіска з головами негрів просто ганьбаї Справді, якщо кожен почне говорити щиро, розкривши свої справжні заняття, свою особу, ніхто одне одному в очі не гляне! Уявіть собі таку візитну картку: «Дюпон — філософ і страхополох», або «жмикрут і християнин», або «гуманіст і перелюбник» — називайся, як хочеш, будь ласка. Та це ж було б суще пекло! Авжеж, у пеклі так і має бути: вулиці з вивісками, і годі щось довести. Ярлик начеплено раз і назавжди. їй-Богу, раджу вам, любий земляче, подумати трошки, який буде ваш ярлик? Мовчите? Ну нічого, потім відповісте. Принаймні я свій ярлик знаю: «Дволикий. Чарівний Янус». Угорі гасло: «Не йміть йому віри». А на візитних картках буде видрукувано: «Жан-Батіст Кламанс, лицедій». Знаєте, невдовзі після того вечора, про який я розповідав, з'явилось, як я помітив, щось нове у моєму поводженні. Розлучаючись з іще одним сліпцем на пішоході, до якого я допоміг йому дістатися, я на прощання скинув капелюха і вклонився сліпцеві. Той уклін, очевидно, призначався не для сліпця — адже той не міг мене бачити. Тоді ж для кого? Для публіки. Роль зіграно, актор уклоняється. Непогано, га? А якось, у ту ж таки пору, власникові автомобіля, який дякував мені за допомогу після аварії, я відповів, що ніхто інший не доклав би стільки зусиль. Зрозуміло, я хотів сказати: «Кожен на моєму місці». Через ту лиховісну обмовку серце мені стис-лось. Адже я вирізнявся, на думку всіх, неперевершеною скромністю.