Читаем Озерний Вітер полностью

Всі озера, весь озерний край — твої, друже! Ти завжди можеш прилетіти на Озеро, побути серед твоїх друзів, навіть пірнути на дно Озера, бо ти ж Озерний Вітер. Але не можеш жити там, бо живеш за хмарами, як і я. Ось тут. Влітку ми житимемо тут разом. Взимку, коли я мандрую в далекі краї, ти інколи можеш віятися зі мною, інколи пірнати на дно Озера або ж знаходити собі притулок у Лісі.

Цей край тепер — твій. Волинський! Можна його назвати — Озерний Волинський край, або ж просто Волинь!

— А як же?..

— Слухай, не все зразу! Скажу лиш, що ти змінився у своїх спроможностях, навіть сильнішим став, більше можеш. Але ти радій їй, радій, бо в тебе більше свого власного місця, в тебе є свій край, своя Волинь. А я — скрізь і ніде! Коли ти розв’язав нарешті вузлика і полилася до тебе вода з озера, я вже зібрав досить хмар і вдарив блискавкою, один раз, другий і третій, і поки дощ із тих хмар виливався на людей, пірнув у вогонь, з яким я близький, ти знаєш, і забрав тебе. Ми домовилися з Царівною О, що коли біда тебе змагатиме, то я додам свої блискавки і хмари й заберу тебе.

— То ви все знали?

— Тепер і ти знаєш. І знатимеш ще більше. Бо підлітки з часом також дорослішають, навіть коли й лишаються ще позірно підлітками.

— А Леа, Перелеснику, а моє кохання?

— Ти — Вітер тепер, Волине. Ти — Вітер свого Волинського краю. Отже, ти будеш, де хочеш, побачиш, кого хочеш, знайдеш, що схочеш. Я тебе усього навчу. Тільки... Ти ще не знаєш, як любить Вітер... Досить про це!

Перелесник махнув рукою.

— Ану, спробуй сам! Перший свій політ! І не дивись на себе. Це незабаром все мине, і ти станеш перед усіма такий, який був. А зараз — лети!

Волин спершу непевно, з острахом перевернувся на хмарі, потім розправив руки — він побачив, як робив це Перелесник, — ледь напружився і враз піднявся више, потім опустився трохи нижче хмар, і перед ним розкинувся весь чудовий Озерний край, вся його Волинська пуща, його кохана Волинь. Він уперше бачив її отак з висоти, ніколи не спадало йому на гадку, що ж знає про них Південний Вітер. Тепер лиш Волин збагнув, скільки Перелесник знає, скільки і як бачить зверху.

Він летів дедалі легше, вільніше, і раптом радісно засміявся, зробив оберт у повітрі, стрімко здійнявся угору, потім спустився вниз, чимдалі легше, вільніше і впевненіше.

Десь поряд засміявся з його вправ Перелесник.

Волин перегукнувся з ним, і раптом побачив далеко унизу Озеро, до якого так праглося йому, а неподалік і село, де осів його біль.... Але це усе тепер було далеко унизу і далеко в минулому.

Безмежною здавалась Волинові зараз його воля.

Він був вільний, назавжди вільний Озерний Вітер!

Коктебель – Київ

1989-1990