Читаем Огненний змій полностью

Закусивши любенько, от Юдун підніс уп’ять по чарці та й ляснув себе по щоці… аж так і вродилась пряжена яєшня… От Юдун з Хомою і прийнялись її уписовати. Трощить її Масляк на усі заставки, аж за вухами лящить. От до нього можна примінити: «чи зна пес п’ятницю?» Хоч же він і доглядівся, що у Юдуна пальці довгі, чорні, мохнаті та криві, та з предовженними, закарлюченими когтями, та йому і байдуже; він після горілки та після ковбаси ще дужче полюбив Юдуна, і йому нужди мало, хоч би він був з п’ятьма руками.

Беседуючи, випили і по третій. Юдун покрутив свої пальці, аж так і вмилося на столі печене порося, та аж шкварчить, таке гаряче. Сокрушили й те; Хома аж кісточки пересмоктав. А як поїли усе, от Юдун устав і каже Хомі:

— Давно вже я на тебе націлив, приятелю, за те, що ги не робиш так, як у вас дурні роблять. Не дуже хапаєшся того хліба робити, не дуже об господарстві убиваєшся, а усе водишся з люб’язними мені людьми. Не дуже дбаєш тую худобу, а розсилаєш її по скарбам; горілочку вживаєш, з людьми заїдаєшся, жінку товчеш, а за усе сеє ти миліш мені і брата рідного. От я тебе і знайшов, і тепер ще дужче полюбив тебе і за твоє послухнянство, що ти не дуже дечого споминав, а потрапезував зо мною, так за те я тобі стану у великій пригоді. Я усе знаю; знаю, що ти хочеш знайти скарб…

— Хочу, таточку, батечку! — перехопив Масляк, та аж до ніг припав, та просить, щоб навчив, де його знайти і як узяти.

— Але, синку! — каже Юдун. — Без мене ніхто не знайде, і коли хто не мій, то й не озьме. Завтра звечора у вас заходить празник (та сеє кажучи, так скривився, що ще гидкіший став); так ти не ходи з людьми… куди там вони йтимуть… (бачите, йому тяжко було сказати, що йтимуть до церкви), а надвечір прийди на узлісся та й дожидай, а як побачиш, що неначе свічечка пала, так ти піди за нею, куди вона тебе заведе. А там — вже моє діло; будеш дяковати. Прощай, мій милий синку.

Дивиться Хома, що Юдун пішов, та не відчиняючи дверей, вже його і нема… щез! Хома подививсь у вікно, нема машталіра з бричкою, і коней чортма, і ворота зачинені і засувом засунуті. От і дума: «Що се таке?» Аж ось шинкар вийшов з кімнати і каже: «Чого ти, Хомо, прийшов і чого у хаті сам собі гомонів? Іди додому; тепер не такі дні; я й проїжджих не приньмаю, хіба доброго чоловіка проти ночі; та й продажі на горілку тепер нема; ми, благодарю бога, не жиди, знаємо християнство». Почухався Хома, став озиратись, дивиться — на столі поросячих кісток нема, а у роті чує смак від яєшні, і меж зубами зав’язла поросятина. Дій його честі!.. Сюди-туди переминається… далі шморг з хати мовчки!..

Чудний мені наш Хома Масляк! Як таки він нічого не второпав? Коли б, сказати, п’яний був, а то ж, визволившись з-під калавуру, ні ївши, ні пивши, поспішав додому, не вечерявши, та натощака ж і по селу блукав, поки з Юдуном пострічався. Так як він не розглядів і не розчумав нічого? А тут усе видно, як скло! Чому у Юдунового каптана заднє полотнище довге, неначе у панеї? Еге! хвіст закривало. Чому на ньому така висока шапка та ще з вуглами? На роги-бо надіта. Чи чоловіча ж на ньому твар? І у річах він дзидзикав, мов жид. Аж ось і стало, що то був чорт, справжній, настоящий чорт! Адже усяк, хто бачив чорта, усяк розказує, та й патрет його бачимо, що він з хвостом, з рогами, з цапиною бородою, з карлючкуватим носом, з предовженними пальцями та з карлючкуватими когтями, а тут так усе і було. Та й у речах пізнати можна було: адже чорти ні по якому більш не говорять, як по-жидівськи. Еге! от що! А як сказав, що зовуть його Юдуном, так тут вже хіба дурень не догадався б. Адже звісно, хто Юда; а то ще старше його, Юдун. Се так, примером будучи, сказать: кого величають «ваше благородіє», а того вже «ваше високоблагородіє»; то Юда, а то Юдун. Оправка чистая! Ну ще ж: увійшли у хату, Юдун не хрестився; се ще дарма, бо є й пани, як жиди, що не хрестяться, увішедши куди у хату; так їв же ковбасу! Еге! Отут-то і причина! Що було Маслякові не догадатись, що який се жид, що їсть ковбасу і поросятину? Коли ж сеє усе їсть, так він вже не жид, а певно чорт; та чорт і через роги, і через хвіст, і через руки, і через ноги, і через імення, і через ковбасу, і через порося, і через усе, через усе, чорт та й чорт. Хоч до ста баб не ходи, а видно було, що то справжній чорт. А Масляк не пізнав. А якби, було, пізнав, то, певно, від нього, а може б, і від скарбу, відцурався. Тут же, як увесь глузд загубив і прийняв чортяку за доброго чоловіка та ще й батьком його назвав і аж до ніг його припадав так тут вже не жди доброго! Ще б і тепер можна б діло поправити, так йому усе байдуже, і він вернувсь у село, і, йдучи, більш ні об чім не дума, «коли б то швидше до завтрього, щоб піти на узлісся та побачити, як свічечка палатиме»… Та з сею думкою прийшов до свісті і, не заходячи у хату, нужди мало ні про жінку, ні про діточок, і чим вони розговіютсья (гаразд, що сам розговівсь у великодню п’ятницю ковбасою та яєшнею. О, бодай тебе!), пішов на тік, заліз у солому, тепленько, любенько, там і захріп після чортячого бенкету.