Читаем Ніби ми злодії полностью

Минуло три дні. Я стояв у Вежі на самоті, вбираючись до «Різдвяної маски» й нашої вистави за мотивами «Ромео і Джульєтти». Костюмери вибрали для нас стиль, який самі називали carnevale couture — наскільки я зрозумів, він не датувався якимось конкретним історичним періодом, але вимагав величезної кількості оксамиту й золотого гаптування. Я роздивлявся власне відображення в дзеркалі, крутився перед ним так і сяк. Скидався на мушкетера, але дуже ошатного й заможного. Короткий плащ, який мені видали, звисав з одного плеча, тримаючись на мерехкій перев’язі, що оперізувала груди. Я ніяково її потермосив.

Джеймс і дівчата вже пішли (за винятком Рен, яка, наскільки нам було відомо, досі лежала в місцевому лазареті), отже, у мене залишалося хіба що кілька вільних хвилин. Я спробував узути чоботи навстоячки, але за мить гепнувся боком на ліжко й там завершив цей процес. Маска лежала на тумбочці, витріщаючись на мене порожніми очима. Вона була неймовірно гарна, просто-таки чарівна — помережана золотавими навскісними лініями й розфарбована сяючими синіми, чорними й сріблястими ромбами. (Маски зробили спеціально для кожного з нас, за індивідуальними мірками, студенти художнього факультету. На жодну іншу людину вони б не сіли як годиться, тому нам дозволили після заходу залишити їх собі.) Неслухняними пальцями я зав’язав шовкову шнурівку на потилиці, пробурмотівши собі під ніс перші рядки свого монологу. Відтак востаннє кинув оком на власне відображення в дзеркалі й помчав сходами донизу.

Александр був у бібліотеці, але спочатку я його навіть не впізнав, і він мене так налякав, що я аж позадкував. Почувши мої кроки, Александр підняв голову, відірвавшись від тонкої смужки білого порошку на стільниці кавового столика. Його очі пильно дивилися на мене з двох глибоких отворів у зелено-чорній масці, ширшій за мою і не такій витонченій. На додачу вона звужувалася в гачкувате диявольське вістря десь біля кінчика його носа.

— Ти що робиш? — спитав я голосніше, ніж збирався.

Він покрутив між пальцями трубочку від кулькової ручки й озвався:

— Просто вирішив трохи кайфонути, перш ніж почнеться бал. Може, і собі долучишся?

— Що?! Ні. Ти серйозно?

— Поважніший, ніж будь-коли, теперя, // Було б до речі вам таким же стать[98]...

Він схилився над столом і глибоко втягнув порошок. Я відвернувся, не бажаючи на це дивитися; я страшенно лютився на нього з якоїсь невловимої, незбагненної причини. Почувши, як він видихнув, я знову озирнувся. Доріжка зникла, а сам Александр сидів тепер, впустивши руки на коліна й відкинувши голову назад; очі його були напівзаплющені.

— Так... — сказав я. — І давно це ти?

— Ти що, нотації мені зараз читатимеш?

— Заслужив, — озвався я. — Інші в курсі?

— Ні, — він підвів голову й тепер дивився на мене так пильно, що стало аж трохи ніяково. — І я сподіваюся, що так воно буде й надалі.

Я глянув на годинник; думки плуталися.

— Запізнимося, — коротко сказав йому.

— Тоді гайда.

Я вийшов із бібліотеки, не озираючись, щоби пересвідчитися, чи йде він за мною слідом. Уже на стежці, на півдорозі до Холла, Александр нарешті наздогнав мене й тепер крокував поруч.

— Ти що, збираєшся весь вечір вернути від мене носа? — поцікавився він, але так недбало, що я переконався: навіть якщо й збираюся, йому буде на те начхати.

— Саме про це розмірковую. Мабуть, що так.

Він знову розсміявся, але сміх пролунав якось нещиро, штучно. Я роздратовано рушив далі. Мені хотілося вшитися від нього, загубитися в натовпі, серед незнайомих людей — і не думати про те, що сталося, принаймні ще кілька годин. Плащ важко лежав у мене на плечах, але холод просотався попід нього і тепер пронизував мене крізь тонкі шари сорочки й дублета[99].

— Олівере... — почав був Александр, але я не зважав на нього.

Він ледве встигав за мною. Наші легені працювали щосили, перетворюючи крижане повітря на щось так-сяк придатне для дихання. Під ногами в нас рипів сніг — крихка скоринка криги, під якою лежала м’яка щільна біла пудра.

— Олівере... Та Олівере ж! —утретє гукнувши, Александр схопив мене за руку й розвернув до себе обличчям. — Ти справді збираєшся через це комизитися?

— Так.

— Гаразд. Слухай-но... — він і досі тримав мене за руку, вчепившись у неї дуже міцно, так що пальці, здається, продавили м’яз і сягнули аж до кістки. Мимоволі я скреготнув зубами; я був майже впевнений у тому, що він навіть не усвідомлює до пуття, що робить, і мені не хотілося припускати значно тривожніший варіант — що все він чудово усвідомлює. — Мені просто потрібен якийсь стимул, щоби скласти іспити. Коли зустрінемося в січні, я буду чистий як скельце.

— Та зроби мені таку ласку... Тобі взагалі не спадало на думку, що станеться, якщо Колборн знайде в Замку цю твою бридоту? Адже він тільки й чекає нагоди наново витягти всю цю історію з шухляди. Якщо ти даси йому привід, присягаюся, придушу власноруч...