Читаем Ніби ми злодії полностью

Стоячи так близько до неї, та ще й не дуже при тверезому розумі, я просто не міг на неї не витріщатися. Вона була в стильній чорній сукні-футлярі, одне плече повністю оголене, на іншому виблискувала тонесенька бретелька з крихітних чорних намистинок. На цих своїх підборах вона була майже однакового зі мною зросту.

— Сад просто приголомшливий, Мер, — сказала Рен.

— Так... — Мередіт усміхнулася, дивлячись на гірлянди. — Аж іти звідси не хочеться, дарма що втрачаю // Двох найніжніше люблячих дітей // І друзів відданих...[59] — вона підморгнула нам.

Через тіні на повіках — темні, сливово-пурпурового відтінку — її очі здавалися ще зеленішими.

— Ти куди? — спитала Рен.

— На кухню, по питво... — вона здійняла порожній келих. — Вам принести?

Рен гикнула.

— Здається, з мене вже досить.

— От і мені так здається... — кивнула Мередіт, прозвучало це майже не докірливо, радше по-сестринському. Вона озирнулася до мене. — Оливку, Олівере? Майже омонім вийшов, ти ба... — вона підняла зубочистку з останньою оливкою, настромленою на кінчик.

— Залиш собі, — сказав я, не в змозі стримати усмішку. — Їсти свою майже тезку — це ж просто канібалізм якийсь.

Її погляд був такий пронизливий, що температура в мене миттю підскочила градусів на десять. Мередіт зубами зняла оливку із зубочистки й зникла в будинку. Я провів її очима, а потім, наче останній дурень, витріщався в порожній отвір дверей, аж поки не заговорила Рен.

— Щось не схоже, що вона аж надто переймається.

— Тобто?

— Вони з Ріком вирішили «зробити перерву», — пояснила Рен, однією рукою зобразивши в повітрі лапки. — Я гадала, ти в курсі.

— Е-е... Ні. Я не знав.

— Це була її ідея. Він від того не в захваті, але ти ж знаєш, який він, ніколи ні за що не перепрошуватиме... — Рен скривилася. — Якби він просто наступив на горло власному гонору, вона, може, й передумала б...

— Он воно як...

Рен позіхнула, затуливши рота тильним боком долоньки. — Котра вже година?

— Не знаю, — відповів я. — Пізно.

У мене й самого повіки потроху важчали.

— Піду дізнаюся.

— А я не хочу знати.

Вона відпустила мене, легенько відштовхнувшись, щоб виструнчитися.

— Гаразд, тобі не казатиму...

Рен плеснула мене по руці, наче собаку по спині, а тоді на непевних ногах подибала вгору сходами, притримуючи спідницю двома пальчиками.

Поки ми розмовляли, подвір’я майже спорожніло. Народ або повернувся до будинку, або (сподівався я) вже подався додому. Я вийшов на середину нашого невеличкого саду й заплющився. Нічне повітря було остудним, але це не дошкуляло — воно радше, ніби бальзам, заспокоїло мою розпашілу шкіру, вимило дим із легень, вигнало з голови оксамитову тінь Мередіт. Коли я розплющив очі, то з подивом помітив блакитну смужку між чорними верхівками дерев — звідти, згори, шкірився білий молодий місяць. Раптом мене пройняло бажання побачити все небо сповна, і я вирішив прогулятися стежкою до озера. Але щойно зрушив з місця, як мене змусив завмерти Джеймсів голос.

— Добре посвітив, місяцю! Справді, місяць світить дуже гарно[60].

Я озирнувся й побачив, що Джеймс стоїть у мене за спиною, запхавши руки до кишень.

— Де тебе носило весь вечір?

— Чесно?

— Так, чесно.

— Якийсь час світив мармизою, потім мене накрило, і я вшився нагору почитати.

Я розреготався.

— Ну просто типовий ботан! А чого знову спустився?

— Та, власне, уже за північ, не можна ж розчаровувати Александра...

— Сумніваюся, що він узагалі пригадає, що саме нам тоді торочив.

— Може, і не пригадає... — Джеймс підвів голову, милуючись небом. — Коли його так мало, воно ніби ще далі від нас, ніж насправді.

Якийсь час ми просто стояли, закинувши голови, і мовчали. Гамір, що долинав із Замку, здавався притлумленим гуркотом, наче віддалік на дорозі ревів двигун. Десь ледь чутно пугукнула сова. Мені раптом спало на думку (либонь, уперше), наскільки самотньо ми жили в Замку, коли сюди не потикалися гості, — коли не гула вечірка, коли інші студенти залишалися за кілометр звідси в Холлі. Тут були лише ми — семеро хлопців і дівчат, і дерева, і небо, і озеро, і місяць, і, звісно, Шекспір. Він мешкав тут із нами, наче восьмий сусід, старший, мудріший товариш, той, хто намагається зайвий раз не потрапляти на очі, але ніколи не йде з думок, наче оце щойно вийшов із кімнати. О так, поезія — небесний дар, // І в ній могутня сила![61]

М’яко загула електрика; гірлянди Мередіт заблимали й згасли. Я озирнувся до Замку, що стояв у глибокому потем-ку. Світло на кухні горіло, музику також було чути, отже, схоже, пробки не вибило.

— Цікаво, що сталося.

А от Джеймсу було не настільки цікаво, щоб відвести очі від неба.

— Поглянь-но, — сказав він.