Читаем Ніби ми злодії полностью

ГЕРОЛЬД (читає): «Якщо серед дворян і офіцерів армії знайдеться бажаючий силою зброї довести, що Едмунд, який видає себе за графа Глостера, зрадник і обманщик, хай він виступить після третього сигналу труби. Супротивник готовий до зустрічі».

Я втягнув повітря крізь шалик, який ховав мені ніс і рота, щоб Едгар лишався невпізнанним, і ступив на сцену, поклавши руку на руків’я меча.

Я: Своє ім’я я втратив. Підлий наклеп

Його зганьбив. Та я такий же знатний, Як супротивник.

КАМІЛО: Хто твій супротивник?

Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?

ДЖЕЙМС: Він сам. ЕЦо скажеш?

Я виголосив перелік його гріхів, який він вислухав із зосередженою, цілком щирою увагою. Коли він заговорив, у голосі не було звичної люті, звичної зарозумілості. Його слова звучали задумливо, просякнуті смиренним усвідомленням власної облудності.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати, Мечем я їй дорогу прокладу. — Труби, сурмач!

Ми витягли мечі, вклонилися один одному. Розпочався останній двобій. Ми рухалися майже в унісон, мечі виблискували, леза спалахували під штучними зірками. Я почав брати гору, завдавати більше ударів, ніж отримував, відтісняючи Джеймса до вузького входу на Міст. На його чолі й у ямці під горлом виблискував піт, ноги рухалися дедалі незграбніше. Я загнав його глибоко у ворожий морок глядацької зали, і от нарешті відступати йому вже не було куди. Останній удар криці об крицю відізвався луною у вухах, і я встромив меч йому попід руку. Він схопився за моє плече, втягнув повітря, і його власний клинок зі дзенькотом упав на дзеркальну підлогу Моста. Я теж дав своєму мечу впасти, підхопив Джеймса однією рукою під спину, щоб підтримати, і, опустивши очі, побачив, що він дивиться кудись повз мене, у напівпотемок лівої куліси. Там, на самісінькому краєчку освітленого простору, стояла Ґвендолін, її обличчя здавалося позбавленим узагалі будь-якого виразу від глибочезного шоку. Біля неї я побачив декана Голінше-да, а поруч із ним — детектива Колборна, і значок на його стегні виблискував у світлі наших оптоволоконних зірок.

Джеймсові пальці вчепилися в мої руки. Я стиснув зуби й повільно опустив його на підлогу. В нас за спинами повели з авансцени в куліси Мередіт. Каміло дивився їй услід з потемнілим від тривоги обличчям.

МЕРЕДІТ: Багато що я знаю.

КАМІЛО: Прослідкуйте

За нею, бо розлючена вона.

Останній другокурсник пішов зі сцени. Я схилився над Джеймсом. Фіолетова стрічка, якими в нас зображували кров, виднілася в розщепленому комірці його сорочки, і я заходився витягати її, поки він говорив.

— Я все зробив, у чому звинуватив//Мене цей лицар... — промовив він. — Навіть значно більше. Час викриє усе... — він затремтів піді мною, і я поклав руку йому на груди, щоб угамувати цей трем. — Та хто ж ти є, // Мій переможець? — втомлена усмішка з’явилася на ного вустах. — Лицаре, відкрийся. // Зізнанням відповім я на зізнання.

— Не нижчий я Зі? кров'ю, аніж ти.

Якщо ж я вищий — гріх твій вдвічі тяжчий...

Я стягнув з обличчя шалик. Більше не було чим його розрадити.

— Мене зовуть Едгар, і я — твій брат.

Я озирнувся на лаштунки. І Іоруч із Колборном стояла Мередіт і щось шепотіла йому на вухо. Коли вона зрозуміла, що я на неї дивлюся, то стулила вуста й повільно похитала головою. Я знов озирнувся на Джеймса.

— Та боги справедливі, бо карають

Нас за гріхи плодами цих гріхів.

Джеймс розпачливо розсміявся, і я відчув, як щось глибоко всередині, між легенями, розкололося навпіл.

— Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав, — промовив він.

У нас за спиною заговорив Каміло, але я його майже не чув. Моя наступна репліка призначалася йому, та натомість я адресував її Джеймсові:

— Я знаю це.