Читаем Мiстер Мерседес полностью

Інвалід кощавий, блідий і лисий, такий весь, наче він губиться всередині своєї мішкуватої майки. На колінах у себе він тримає щось таке, ніби фотографію в рамці, а ще вона помічає в нього отой специфічний мішечок сечоприймача. Печально стирчить з бокової кишені його крісла-візка веселий прапорець «Довколишніх». «Бідний чоловік», — думає Таня.

— Може, нам варто допомогти йому, — каже Барбара. — Він пересувається так жахливо повільно.

— Хай буде благословенне твоє добре серце, — каже Таня. — Дозволь мені запаркуватися, і якщо він ще не добереться до залу, коли ми вже виліземо з машини й підемо туди, саме так ми й зробимо.

Вона втискує позичений «Тахо» у вузький простір вільної ділянки та з віддихом полегшення вимикає двигун.

— Господи, подивіться, які там черги, — каже Дайна. — Тут людей, мабуть, цілий зільйон.

— І зблизька не так багато, — каже Таня, — проте все ж таки повно. Утім, двері скоро вже відкриють. І місця в нас гарні, отже не хвилюйтеся щодо цього.

— Ти ж не забула квитки, правильно, мамо?

Таня демонстративно перевіряє свою сумочку.

— Тут вони, тут лежать, любонько.

— А сувеніри ми купимо?

— Кожній по одному, і нічого такого, що коштує дорожче десяти доларів.

— У мене є власні гроші, місіс Робінсон, — каже Бетсі, коли вони вилазять із «Тахо». Дівчатка трохи нервують від вигляду натовпу, що дедалі зростає перед фасадом «МАКу». Вони тримаються купкою, їхні тіні стають єдиною темною калюжкою в різкому світлі надвечірнього сонця.

— Я певна, що ти маєш гроші, Бетс, але ця справа лежить на мені, — каже Таня. — А тепер послухайте, дівчатка, я хочу, щоб ви віддали мені на зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу — з цим нам усе ясно?

— А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон? — питається Хільда.

— Так. Кожна по одному знімку.

— Два! — прохає Барбара.

— Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах. «Якими гарними вони виглядають», — думає вона.

— Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші — з усіх разом назбирується доларів тридцять — і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує заспокійливе «клац» слухняних замків — звук, що означає безпеку й надійність.

— А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— Окей! — кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках. На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я ♥ КЕМА».

— Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.

Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш за все, саме так.

«Бідний чоловік», — думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

— Ма? — гукає Барбара.

— Що, любонько?

— Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

— Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я хочу кохати тебе по-своєму…»