Солодко пахне сіном, час немов стоїть на місці. Шарудить груба ковдра. Тихенько порипує старий сарай, наче корабель на осінньому вітрі. Крізь шпарки в покрівлі просотуються десятки ясних промінчиків сонячного світла, підхоплюють дрібненькі порошинки сіна, і ті порошинки танцюють і кружляють у повітрі…

Потім вони сиділи біля віконця й дивилися вниз на подвір’я. Сейра натягла сукню просто на голе тіло й на хвильку пішла. Джонні лишився сидіти сам, ні про що не думаючи, тільки з приємністю спостерігаючи крізь віконце, як вона з’явилася внизу на стежці, наче менша на зріст, як перейшла подвір’я і піднялась на веранду.

Нахилилася над дитиною, поправила укривальця. Тоді рушила назад, і вітер куйовдив її волосся й грайливо шарпав поділ сукні.

— Він спатиме ще з півгодини, — сказала вона, повернувшись на горище.

— Он як? — усміхнувся Джонні. — То, мабуть, і я посплю.

Сейра наступила босою ногою йому на живіт.

— А ти не поспиш.

І все почалося знову… А потім скінчилось.

5

— Сейро…

— Ні, Джонні. Нічого не кажи. Вже час.

— Я тільки хотів сказати, яка ти гарна.

— Справді?

— Дуже гарна, — тихо мовив він. — Люба Сейра…

— Ми все своє відшкодували? — спитала вона.

Джонні всміхнувся:

— Усе, що могли, Сейро.

6

Повернувшись додому з Вестбрука, Герб нібито й не здивувався, побачивши Сейру. Він привітався, розхвалив малого й дорікнув Сейрі за те, що не приїздила з ним раніш.

— У нього ваше волосся й форма обличчя, — зауважив Герб. — Гадаю, і очі ваші будуть, коли перестануть мінятися.

— Аби тільки розум мав батьків, — сказала Сейра. Поверх голубої вовняної сукні на ній був фартух.

Надворі сідало сонце. Ще хвилин двадцять — і смеркнеться.

— А знаєте, куховарити в нас діло Джонні, — сказав Герб.

— Я не міг нічого вдіяти. Приставила ножа до горла.

— Ну, може, так воно й на краще, — всміхнувся Герб. — Бо що б ти не зробив, усе смакує, як оте франко-американське спагетті.

Джонні запустив у батька журналом, і Денні тоненько, пронизливо засміявся, так що сміх його розсипався по всьому будинку.

«Невже він здогадався? — запитував себе Джонні. — Мабуть, усе написано в мене на обличчі». А потім, коли батько шукав у комірчині під сходами коробку із старими іграшками Джонні, що їх не дозволяв Вірі роздаровувати, у Джонні сяйнуло: «Певно, таки все розуміє».

Вони сіли до столу. Герб спитав у Сейри, що робить у Вашингтоні її чоловік, і вона розказала про нараду, на яку поїхав Уолт, де мали розглядати вимоги індіанців повернути їм їхні землі. А взагалі, сказала вона, коли республіканці отак збираються, то головним чином з’ясовують, куди дме вітер.

— Більшість політиків, з якими спілкується Уолт, вважає, що, коли наступного року замість Форда висунуть Рейгана, це означатиме смерть партії, — розповідала Сейра. — А якщо Велика Давня Партія помре, то Уолт не зможе балотуватися в сімдесят восьмому році на місце Білла Коуена, коли той поведе боротьбу за крісло в сенаті, в якому тепер засідає Білл Хатауей.

Герб дивився, як Денні зосереджено наминає шаржову квасолю, один по одному перемелюючи стручки своїми шістьма зубенятами.

— Не думаю, що Коуен чекатиме аж до сімдесят восьмого року, щоб потрапити в сенат. Він уже наступного року виступить проти Маскі.

— Уолт каже, що Коуен не такий дурний, — заперечила Сейра. — Він почекає. А Уолт гадає, що й сам він уже не довго чекатиме своєї нагоди, і я починаю йому вірити.

Після вечері вони перейшли до вітальні і про політику вже не говорили. Дивились, як Денні грається старими дерев’яними автомобільчиками й ваговозиками, що їх змайстрував для свого малого сина більш як двадцять п’ять років тому ще молодий тоді Герб Сміт. Ще молодий Герб Сміт, чоловік міцної добродушної жінки, яка іноді випивала ввечері пляшечку пива «Чорна етикетка». Чоловік, що не мав у чуприні жодної сивої волосинки й покладав великі надії на сина.

«Таки розуміє, — думав Джонні, посьорбуючи каву. — Знає він чи не знає, що було сьогодні вдень між мною і Сейрою, підозрює чи не підозрює, що могло б бути, але розуміє головне: все це облуда… Ні змінити, ні поправити нічого не можна; єдине, що можна, — це спробувати змиритися. Сьогодні вдень ми з нею довершили шлюб, якого ніколи не було. І ось увечері батько грається зі своїм онуком».

Він згадав Колесо Фортуни — як воно сповільнює хід, зупиняється.

Свій номерочок. Усі програють.

До серця підступила туга, гнітюче почуття безвиході, але Джонні відігнав їх геть. Не час було розкисати, і він не давав собі попуску.

Десь о пів на дев’яту Денні почав вередувати, не слухатись, і Сейра сказала:

— Ну, люди, нам час їхати. Дорогою до Кеннебанка посмокче з пляшечки. Милі зо три проїдемо — і вгамується. Дякую за гостинність. — Її блискучі зелені очі на мить зустрілися з очима Джонні.

— Це ми вам маємо дякувати, що навідали нас, — мовив Герб, підводячись. — Правда ж, Джонні?

— Правда, — озвався Джонні. — Ходімо, Сейро, я віднесу до машини колиску.