Читаем Мертва зона полностью

Тримаючи листа в руці, Джонні поглянув через подвір’я на лісок, що за один лиш останній тиждень укрився багрецем і золотом. Скоро почнуть обсипатись дерева і настане зима.

З любов’ю до вас обох, Сейра. Він замислено провів пальцем по цих словах. Ні, краще буде не дзвонити, не писати, нічого. Вона все зрозуміє. Це як і з тією жінкою, що прислала шарф, — нічого доброго не буде. То навіщо будити сплячого собаку? Сейра могла вжити ці слова, «з любов’ю», просто так, не вкладаючи в них особливого змісту, — а він не міг. У ньому ще не відболіло минуле, і час здавався йому грубо зібганим, зчавленим, знівеченим. За його власним, внутрішнім виміром часу, вона лише півроку тому була його дівчиною. Розумом він приймав і кому, і втрачені роки, одначе серце чимдуж опиралося цьому. Відповісти на її співчутливу листівку було важко, але ж листа завжди можна подерти й переписати, коли ти написав щось не те чи тебе потягло за межу дружніх стосунків, — а тільки такі стосунки вони тепер і могли собі дозволити. Якщо він знов побачить її, він може зробити чи сказати якусь дурницю. То краще не дзвонити. Краще хай усе воно кане в забуття.

Але він подзвонить, подумав Джонні. Подзвонить і запросить її.

Розтривожений, він засунув листа назад у конверт.

У цю мить в очі йому блиснув сонячний зайчик, що відбився від гладенької хромованої поверхні. На під’їзній дорозі зашурхотіли по жорстві колеса закритого «форда». Джонні примружився, намагаючись роздивитися, чи знайома йому ця машина. Гості сюди приїздили рідко. Пошти попервах було чимало, але навідували Джонні всього три чи чотири рази. Паунел — маленька цятка на карті, де там його знайти. Якщо це приїхав хтось шукати відповіді на свої запитання, Джонні швидко заверне йому чи їй голоблі — з усією можливою чемністю, але твердо. Саме так радив йому на прощання Вейзак. Добра порада, подумав Джонні.

— Не давайте нікому втягти вас у роль духовного наставника, Джоне. Не заохочуйте їх, і вони про вас забудуть. Спершу це, може, здасться вам безсердечним, бо здебільшого це заблудлі люди з безліччю своїх проблем і найкращими намірами, — але тут ідеться про ваше життя і ваш душевний спокій. Отож тримайтеся твердо.

Він так і тримався.

«Форд» в’їхав на доріжку між сараєм і стосом дров, і, поки він розвертався, Джонні побачив у кутку вітрової шиби маленьку наклейку прокатної компанії «Хертц». З машини виліз дуже високий чоловік у новісіньких джинсах і картатій червоній сорочці, що мала такий вигляд, наче її щойно вийняли з фірмової коробки. Він озирнувся з виглядом людини, яка не звикла до провінції і хоча й знає, що в Новій Англії більш нема вовків і пум, проте вважає за краще пересвідчитись у цьому на власні очі. Типовий городянин. Він поглянув на веранду, побачив Джонні й вітально підніс руку.

— День добрий. — І вимова в нього була міська, приглушена (з бруклінським акцентом, подумав Джонні), так що голос звучав, наче крізь вату.

— Привіт, — сказав Джонні. — Заблукали?

— Та ні, друже, сподіваюся, що ні, — відказав незнайомець, спинившись біля сходів веранди. — Ви або Джон Сміт, або його брат-близнюк.

Джонні посміхнувся.

— Брата я не маю, отож ви, мабуть, не помилилися дверима. Чим можу бути вам корисний?

— Гадаю, ми можемо бути корисні один одному. — Незнайомець піднявся на веранду й подав руку. Джонні потис її. — Мене звуть Річард Діс. Журнал «Всепроникний погляд».

Його рясно посріблена чуприна була модно, до вух, підстрижена. Штучна сивина, вражено подумав Джонні. Ну що ти скажеш про чоловіка, який говорить наче крізь вату й фарбує волосся на сиве?

— Мабуть, ви бачили наш журнал.

— Та бачив. Його в нас продають біля кас у супермаркеті. Але я не даю інтерв’ю. На жаль, ви даремно сюди забилися. — Журнальчик справді продавали в супермаркеті. Газетний папір, заголовки мало не зіскакують зі сторінок, намагаючись ухопити тебе за горлянку. Дитину вбили прибульці з космосу! — в розпачі кричить мати… Продукти, якими труять ваших дітей… Дванадцять ясновидців провіщають землетрус у Каліфорнії в 1978 році.

— Власне, інтерв’ю — це не зовсім те, що нас цікавить, — сказав Діс. — Можна, я сяду?

— Ви знаєте, я…

— Містере Сміт, я прилетів аж із Нью-Йорка, а в Бостоні пересів на літачок, в якому мене весь час непокоїло, що робитиме моя дружина, коли я віддам кінці, не лишивши заповіту.

— Авіакомпанія «Портленд-Бангор»? — осміхнувся Джонні.

— Так точно, — підтвердив Діс.