Читаем Мертва зона полностью

— Духи зла, полиште цю жінку.

Мати підвелася.

— Зцілилася! — вигукнула вона голосом, сповненим дивного, лиховісного тріумфу. — Зцілилася! Мій син зцілив мене! Хай славляться його земні діяння!

Джонні намагався заперечувати, сказати їй, що він не хоче вершити славні діяння, зціляти недужих, говорити чужими голосами, провіщати майбутнє чи знаходити загублені речі. Він намагався висловити це, але язик не корився наказам його мозку. Тим часом мати вже пройшла повз нього й віддалялася брукованою вулицею, раболіпно й смиренно згорблена, та водночас було в ній і щось зухвале, і голос її гучав, наче сурма:

— Він спас мене! Спаситель! Він спас мене! Спаситель!

Аж раптом він із жахом побачив, що за нею сунуть тисячі, а може, й мільйони інших — покалічених, скоцюрблених, смертельно переляканих. Була там і гладка жінка-репортер, що хотіла знати, кого демократи висунуть на президента в 1976 році; і якийсь убитий горем фермер у комбінезоні, з фотографією свого сина — усміхненого юнака у формі військово-повітряних сил, що не повернувся з нальоту на Ханой у 1972 році, — старий хотів знати, живий його син чи загинув; і схожа на Сейру заплакана молода жінка, що піднімала на руках немовля з величезною головою, на якій, мов фатальні письмена, голубіли вени; і якийсь дід з покрученими артритом руками; і ще сила-силенна людей. Вони розтяглися на багато миль, вони терпляче дожидатимуть і зрештою вб’ють його своїми розпачливими німими благаннями.

— Він спас мене! — долинав до нього переможний материн голос. — Спаситель! Він спас мене! Спас!

Він намагався сказати їм, що не може ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.

Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло — моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.

— Де це ми? — сипло запитав він.

— Біля лікарні, — сказав Сем. — Камберлендська терапевтична.

— А-а. Гаразд.

Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.

— Ви готові йти?

— Так, — сказав Джонні.

Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров’ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським — але тільки майже. І воно ніяк не минало.

2

Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.

— Синку… — мовив Герб.

Він увесь якось змалів, наче зсохся.

Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.

— Тату, — сказав Джонні. — Ну годі, тату, годі.

Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.

Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах — нічим не примітні акварелі місцевих художників.

Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:

— Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали «швидку». Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.

— Та ну, ти що.

— Гаразд. — Герб випростав плечі. — То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб’язно з вашого боку, докторе Вейзак.

Сем знизав плечима.

— Пусте.

Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

— Тату, а вона…

— Згасає, — мовив Герб. Він начебто опанував себе. — При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

— Не я винен, — сказав Джонні. — На мені вся в…

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким «ремблером»: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

— Ніколи не смій цього казати, — звелів Герб.

— Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

— Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

— Ніколи не смій себе винуватити.