Читаем Мертва зона полностью

— Ні. Я й не мав цього на думці. Землетрус теж не женеться за рекламою. Але преса пише про нього. Люди хочуть знати.

— А що, як я відмовлюся говорити з ними?

— Це не вихід, — відповів Сем. — Вони підуть ні з чим і попереказують найбезглуздіші чутки. А коли ви вийдете з лікарні, наваляться на вас усім гуртом. І тицятимуть вам під носа свої мікрофони, так наче ви сенатор чи верховода гангстерів. Як вам це?

Джонні подумав.

— Брайт теж там?

— Так.

— А що, як я запрошу його сюди? Він зможе взяти інтерв’ю, а тоді переказати його іншим.

— Можна й так, але цим ви страшенно розчаруєте решту. А розчарований репортер буде вашим лютим ворогом. Он Ніксон їх розчарував, і вони роздерли його на шматки.

— Я ж не Ніксон, — сказав Джонні.

Вейзак широко посміхнувся.

— І хвалити бога, — мовив він.

— А що пропонуєте ви? — спитав Джонні.

2

Коли Джонні ступив у західний вестибюль лікарні, всі репортери підхопились і рушили до нього. На ньому була біла сорочка з відкритим коміром і сині джинси, тепер видимо завеликі. На шиї вирізнялися рубці, що залишилися після операції. Обличчя його було бліде, але спокійне. Фотоспалахи раз у раз осявали його холодним вогнем і змушували здригатись і примружувати очі. Посипалися запитання.

— Стривайте! Стривайте! — гукнув Сем Вейзак. — Пацієнт ще не зовсім одужав! Він хоче зробити коротку заяву і відповість на кілька запитань, але тільки за умови, що буде порядок. Відступіть і дайте йому змогу вільно дихати!

Спалахнули два телевізійні софіти й залили вестибюль неприродно ясним світлом. У дверях юрмилися лікарі й медсестри, щоб і собі побачити виставу. Джонні відсахнувся від світла й подумав: невже отак засліплює і акторів на сцені? Він почував себе наче в якомусь химерному сні.

— А ви хто такий? — закричав до Вейзака якийсь репортер.

— Я Семюел Вейзак, лікар цього молодого чоловіка, і прошу затямити: не Зак, а Вейзак.

Усі засміялись, і обстановка трохи розрядилася.

— Джонні, ви добре себе почуваєте? — спитав Вейзак.

— Цілком, — відказав Джонні.

Було вже надвечір, і оте раптове прозирання пожежі в кухні Ейлін Мегон віддалилося, втратило вагу й стало лише невиразним спогадом.

— То що ви маєте сказати? — гукнув один з репортерів.

— Ну, — мовив Джонні, — було так… Мій фізіотерапевт — Ейлін Мегон. Вона дуже мила жінка й дуже допомагає мені відновити сили. Розумієте, я попав у автомобільну катастрофу і… — Одна з телекамер подалася вперед, наставивши йому в лице об’єктив, і це на мить вивело його з рівноваги. — …і добряче охляв. М’язи наче одібрало. Отож сьогодні вранці ми були у фізіотерапевтичному кабінеті, я вже кінчав робити вправи, коли раптом відчув, що її будинок горить. Тобто, якщо сказати точніше… — О боже, ти говориш, як придурок! — Я відчув, що вона забула вимкнути газову плиту і кухонна штора ось-ось займеться. Тоді ми пішли до телефону, викликали пожежників, і оце все.

На хвилю запала тиша: репортери перетравлювали оте «я щось таке відчув, і оце все», — потім знов посипався град запитань, що змішалися в безладний галас. Джонні безпорадно озирався, почуваючи себе збитим з пантелику і страшенно вразливим.

— Питайте по одному! — гримнув Вейзак. — Піднімайте руки! Ви що — ніколи в школі не вчилися?

Зметнулися руки, і Джонні показав на Девіда Брайта.

— Ви б назвали це екстрасенсорним проявом, Джонні?

— Я б назвав це чуттям, — відповів Джонні. — Я робив вправи — згинання тулуба лежачи — і якраз закінчив. Ейлін подала мені руку, щоб помогти підвестись, і я дізнався.

Він показав на когось іншого.

— Мел Аллен, портлендська «Санді телеграм». Містере Сміт, чи було то щось ніби зображення? Внутрішнє видиво?

— Ні, зовсім ні, — відказав Джонні, але й сам уже не міг пригадати, що воно було.

— З вами таке вже траплялося, Джонні? — запитала молода жінка в брючному костюмі.

— Так, кілька разів.

— Чи не могли б ви розповісти нам про ті інші випадки?

— Ні, я б не хотів.

Руку підняв один з телерепортерів, і Джонні кивнув на нього.

— Містере Сміт, чи були у вас такі прозирання до нещасливого випадку й спричиненої ним коми?

Джонні завагався.

У вестибюлі стало дуже тихо. Телевізійні софіти пекли йому обличчя, мов тропічне сонце.

— Ні, — сказав він.

Знов безладно залунали питання. Джонні розгублено озирнувся на Вейзака.

— Стоп! Стоп! — заволав той. А коли галас ущух, подивився на Джонні. — Ви стомилися, Джонні?

— Я відповім ще на два запитання, — сказав Джонні. — А потім… справді… у мене був важкий день… Прошу, мем.

Він показав на опасисту жінку, що протислася вперед між двома молодими репортерами.

— Містере Сміт, — запитала вона гучним, трубним голосом, — кого висунуть наступного року кандидатом на президента від демократів?

— Цього я вам сказати не можу, — відповів Джонні, щиро здивований таким запитанням. — Звідки мені знати?

Піднялося ще декілька рук. Джонні показав на високого чоловіка в темному костюмі, з сухим аскетичним обличчям. Той ступив крок уперед. У вигляді його було щось бундючне й слизьке.