Читаем Мертва зона полностью

До одного з найсильніших своїх романів «Підпалювачка поглядом» (1980) Кінг узяв епіграф з Бредбері («451° за Фаренгейтом»): «І так приємно було спалювати». Перегук основних мотивів цих двох книжок очевидний, але побудовані вони по-різному. У Бредбері — класична антиутопія, або, як він сам висловився, «реальність, доведена до абсурду». Ну, а в Кінга? Він розповідає історію восьмирічної дівчинки, чий зосереджений погляд здатен обертати на полум’я та попіл предмети, тварин, людей. Палає, розсердивши її своєю «впертістю», плюшевий ведмедик. А в кінці роману палають будівлі експериментального центру, де вже розробляли програму, — покликану застосувати з воєнною метою цю нову енергію руйнування.

Неймовірно? Та ні, не зовсім. Рідкісний і страшний дар, яким наділено малу героїню роману, помічений уже давно і в мові парапсихологів дістав назву пірокінезу. І ось що найдивовижніше: навіть читач, який вперше дізнався про цей загадковий феномен з книжки Кінга, навряд чи визнає всю розповідь чистим вимислом. Навпаки, важко позбутися відчуття, що Кінг показав події, які хай і не відбувалися реально, проте мають високий ступінь імовірності як страшна загроза людству.

Не так уже й істотно, що пірокінез нині визнано однією з форм екстрасенсорної перцепції, щоправда, поки ще далеко не осягнутої в своєму походженні та можливостях. Справа фахівців судити, наскільки відповідають сьогоденним науковим уявленням постійні екскурси Кінга в сфери парапсихології. Але не може виникнути й тіні сумніву в тому, що письменник вдається до них не задля спокуси пограти на теперішньому ажіотажі навколо таємничих явищ людської психіки.

Ці феномени викликають у Кінга стійкий інтерес насамперед з тієї причини, що за ними наочно виявляються певні соціальні тенденції, які викликають у нього законну тривогу. І якщо не шукати в серйозних книжках Кінга якихось приголомшливих одкровень щодо тих чи тих прихованих властивостей людської свідомості, якщо звільнити їх від притаманного їм відтінку містифікації, виявиться, що вони базуються на достеменних явищах суспільного життя, які ні до чого, за прикладом Бредбері, «доводити до абсурду», використовуючи прийом гротескового очуднення. Адже такі явища, добре пізнані, вони виразно виступили як реальність американського життя. І Кінг намагається їм протистояти — так само, як намагався, скориставшись із свого дару ясновидця, відвернути катастрофу герой «Мертвої зони» Джонні Сміт.

Наділяючи своїх персонажів «другим зором», Кінг немовби набуває його й сам, і найкращі його романи сповнені передчуття загроз, які людство повинне усвідомити, щоб вони не справдилися.

Як же його назвати, цей «другий зір» Стівена Кінга? Фантазією? Мабуть, так — тільки фантазією особливого роду. Ми пам’ятаємо, як у іспанця Луїса Гевари, а потім у Лесажа кривий біс Асмодей знімав дахи з будинків, даючи змогу студентові Клеофасу дізнаватися про всі таємниці жителів міста, яких вражала така його обізнаність. Пам’ятаємо Ріпа Ван Вінкла, героя новели американського романтика Вашингтона Ірвінга: хильнувши міцного зілля, цей персонаж проспав двадцять років і після пробудження не впізнав рідних країв. Пам’ятаємо повідану Стівенсоном дивовижну історію про доктора Джекіла та містера Хайда, його двійника, який зосередив у собі все те нице й жорстоке, що ховалося в потаємних закутках душі поважного джентльмена вікторіанської доби. Усі ці мотиви прямо чи опосередковано озовуться у «Мертвій зоні», переконуючи, що Кінг успадкував одну з найдавніших і найусталеніших літературних традицій.

А коли шукати аналогій, ближчих до нас у часі, то й їх виявиться вдосталь, причому зовсім не доконче у самих лише майстрів наукової фантастики. Як тут не назвати поетичну й глибоку повість болгарського прозаїка Павла Вежинова «Бар’єр», де та сама, що й у персонажів Кінга, психічна неординарність стає місткою метафорою людської відокремленості, спричинюваної конфліктом мрії і стомленої байдужості, романтики й корисливості. Як не згадати деякі фільми Інгмара Бергмана, з їх життєво невмотивованими осяяннями героїв, з тими владними імпульсами, що вихоплюються з підсвідомості й ніби переносять персонажів «Другого обличчя» та «Персони» в іншу, тільки їм приступну реальність.

Та й інші асоціації виникають над сторінками Кінга мало не одразу ж. Це і француз Веркор, чий роман-есе «Люди чи тварини» проклав дорогу літературі, що напрямки звертається до проблематики, яку сьогодні особливо активно освоює наукове знання. Це і англієць Колін Вілсон, і японець Кобо Абе, і співвітчизник Кінга Курт Воннегут…