Читаем Мертва зона полностью

Голова в неї йшла обертом.

— Пропади вони пропадом, ті гроші, — раптом мовив Джонні. — Пропустіть нас, будь ласка. Дівчині погано.

— Та ви що! — вигукнув підліток із значком Джіммі Хендрікса, але й він сам, і його приятель неохоче відступили вбік.

— Ні, Джонні, — сказала Сейра, вже тільки зусиллям волі стримуючи нудоту. — Забери свої гроші.

П’ятсот доларів була тритижнева платня Джонні.

— Ану, жени гроші, дурисвіте! — гарикнув Бернгардт.

Він видобув з-під прилавка сигарну коробку, та, навіть не глянувши, відсунув її вбік, а тоді знову запустив руку під прилавок і цього разу витяг сталеву скриньку, пофарбовану в сіро-зелений колір. Скринька важко гупнула об кін.

— Якщо тут нема п’ятсот сорок доларів, я з’їм на очах усього цього люду власну сорочку. — Він поклав на плече Джонні свою зашкарублу важку руку. — А ти, синку, трохи зажди. Вважай, що в тебе сьогодні день платні, не будь я Стів Бернгардт.

— Я кажу правду, сер, у мене немає стільки…

— Або ти платиш, — сказав Стів Бернгардт, нахилившись до хазяїна, — або я подбаю, щоб твою крамничку прикрили. Я кажу серйозно, можеш мені повірити.

Хазяїн зітхнув, застромив руку під сорочку й вивудив звідти ключика на тоненькому ланцюжку. Натовп безгучно охнув. Сейрі було вже несила терпіти. Живіт їй роздимало, і тепер він раптом наче омертвів. Усе, що в ньому було, геть усе, підступило до горла й невтримно, наче кур’єрський поїзд, гнало назовні. Вона, затинаючись, відійшла від Джонні й почала протискатися крізь натовп.

— Що з тобою, голубонько? — спитала якась жінка. Сейра тільки головою мотнула.

— Сейро! Сейро! — гукнув Джонні.

«Від Джекіла з Хайдом… ніде не сховатись», — майнула недоладна думка. Коли вона пробігала повз карусель, перед її очима в темряві головної алеї невиразно замаячила ота світна маска. Сейра налетіла плечем на ліхтарний стовп, похитнулась, а тоді обхопила його руками, і тут її вивернуло. Здавалося, її вивертало всю, від самих п’ят. Шлунок судомно стискався, немов кулак.

«Неначе цукерками пахне», — подумала вона і, застогнавши, виблювала ще раз, потім ще. В очах у неї танцювали якісь цятки. Блювати було вже нічим, і останній раз її вивернуло самим пінистим слизом.

— О боже, — кволо промовила вона й міцно вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду її гукав Джонні, але зараз вона не могла відгукнутись, та й не хотіла. Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.

— Сейро, де ти? Сейро!

Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.

— Я тут, Джонні.

Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.

— Одійшла?

— Ні, але вже легше. Мене вивернуло.

— Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. — І він лагідно взяв її під руку.

— Таки забрав свої гроші.

Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.

— Еге ж. Усі чи не всі — не знаю. Лічив той здоровило.

Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. «Мені б зараз попити, — подумала вона. — Душу б продала за склянку води».

— Тобі треба стерегтися, — сказала вона. — Це ж купа грошей.

— Дурні гроші приносять нещастя, — похмуро мовив Джонні. — Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри — то смертний гріх.

— Запекла баптистка, — сказала Сейра і раптом уся здригнулася.

— Ти чого? — занепокоєно спитав він.

— Морозить, — відказала вона. — Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і… О боже, знов підкочує…

Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.

— Ти зможеш дійти до машини?

— Так. Усе вже гаразд. — Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м’язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.

Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.

То був один з підлітків, років десь п’ятнадцяти. Він сором’язливо усміхнувся до них.

— Сподіваюсь, вам уже полегшало, — мовив до Сейри. — То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з’їси погану.

— Ой, краще не нагадуй, — сказала Сейра.

— Допомогти вам довести її до машини? — спитав він у Джонні.

— Ні, дякую. Ми самі.

— О’кей. Тоді я зникаю. — Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. — А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.

І хлопчина бігцем подавсь у темряву.

Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.

— Почекай хвилини дві, поки стане тепло, — сказав він.

— Не турбуйся. Мені вже не холодно.

Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.