Читаем Мертва зона полностью

Він спинився в невеличкому затишному готелі «Джексон-Хаус» на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.

О четвертій ранку в суботу Джонні вийшов у вестибюль з «дипломатом» у лівій руці. Нічний портьє куняв над чашкою кави.

Тієї ночі Джонні майже не склепив очей, тільки десь за північ задрімав на часинку. І йому наснився сон. Знову був 1970 рік. Окружний ярмарок. Вони з Сейрою стояли перед Колесом Фортуни, і він знов відчував у собі оту незбагненну надприродну могуть. А ніздрі йому лоскотав дух паленої гуми…

— Давайте, містере, — тихо озвався позад нього чийсь голос. — Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте.

Джонні озирнувся й уздрів Френка Додда, в чорному вініловому дощовику, з розгонистою, від вуха до вуха, різаною раною на горлі, схожою на широку криваву посмішку, й моторошним блиском у мертвих очах. Він злякано відвернувсь — та замість хазяїна біля колеса вже стояв Грег Стілсон у своїй жовтій касці, хвацько зсунутій на потилицю, і промовисто всміхався до нього.

— Гей-гей, налітай! — лиховісно проспівав Стілсон лунким басовитим голосом. — Ставте куди кому до вподоби. Ну що, приятелю? Є охота зірвати великий куш?

Так, він мав охоту зірвати великий куш. Та коли Стілсон запустив колесо, все зовнішнє коло враз стало зеленим. І всі номери обернулися на подвійні нулі. Кожен номер тепер давав виграш хазяїнові…

Джонні стенувсь і прокинувся. Решту ночі він просидів, утупивши очі в темряву за облямованим памороззю вікном. Головний біль, що мучив його ще від учора, від самого приїзду до Джексона, минув, залишивши по собі тільки млявість, але на душі в Джонні було спокійно. Він сидів, поклавши руки на коліна, й думав зовсім не про Стілсона — думав про минуле. Пригадував, як мати заліпила йому пластиром подряпину на коліні, як собака видер весь поділ із химерної літньої сукні бабусі Неллі і як він, Джонні, заходився сміхом, аж поки Віра дала йому доброго ляща, дряпонувши лоба камінцем в обручці; як батько навчав його наживлювати рибальський гачок і казав: «Черв’якам не боляче, Джонні… я думаю, не боляче». Пригадалось, як одного Різдва батько подарував йому, тоді семирічному хлопчині, складаний ножик і дуже серйозно сказав: «Я довіряю тобі, Джонні…» Всі ті спогади наринули на нього суцільним потоком.

І ось він вийшов на міцний досвітній мороз, і його черевики зарипіли на прочищеній у снігу стежці. З рота вихоплювалися клубки пари. Місяць уже зайшов, але зір на чорному небі було до безглуздя багато. Божі скарби — так завжди називала їх Віра. Ти бачиш божі скарби, Джонні.

Він пройшов головною вулицею до центру містечка, спинився біля маленької поштової контори й видобув з кишені куртки листи. Листи батькові, Сейрі, Семові Вейзаку, Беннермену. Затиснувши між ніг «дипломат», він підняв дашок поштової скриньки, що стояла перед чепурним цегляним будиночком, і, якусь мить повагавшись, укинув туди листи. Він почув, як вони впали на дно, — поза всяким сумнівом, перші листи того нового дня у Джексоні, — і цей звук збудив у ньому дивне почуття невідворотності. Листи надіслано, й тепер вороття немає.

Він знову взяв «дипломат» у руку й попростував далі. Навколишню тишу порушувало тільки рипіння снігу під черевиками. Великий термометр над дверима місцевого відділення Нью-Гемпширського ощадного банку показував шістнадцять градусів морозу, і скрізь довкола стояла та особлива глибока й незворушна тиша, яка притаманна тільки отаким морозяним ранкам у Гранітному штаті[60]. Ніде ані шелесне. Дорога безлюдна. Вітрові шиби припаркованих до узбіччя автомобілів затягнуті катарактою паморозі. Темні вікна, зачинені віконниці. Все те здавалося Джонні якимсь моторошним і водночас ніби святим. Та він одігнав цю думку. Не на святе діло він ішов.

Він перетнув Джаспер-стріт і опинився перед громадським будинком, білим і строго-вишуканим серед мерехтливого блиску хвилястих снігових заметів.

А що ти робитимеш, розумна голово, якщо двері замкнено?

Дарма, знайдеться якийсь спосіб подолати цю перепону. Джонні роззирнувся навколо — ніде ні душі, ніхто його не побачить. От якби на зустріч з громадою містечка мав приїхати президент, то все, звісно, було б інакше. Будинок оточили б ще звечора, та й усередині поставили б варту. Але чекали всього-на-всього конгресмена, одного з чотирьохсот, не бозна-яку персону. Принаймні поки що.

Джонні піднявся сходами й поторгав кулясту ручку дверей. Ручка легко повернулась, і він ступив до холодного вестибюля й щільно причинив за собою двері. В голові знову розпливався біль, пульсуючи в такт лунким ударам серця. Джонні поставив на підлогу «дипломат» і, не знімаючи рукавичок, почав масажувати скроні.

Раптом почувся басовитий скрип. Двері гардероба повільно прочинились, і з темряви в бік Джонні стало падати щось біле.