Читаем Мертва зона полностью

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».

— Містер Сміт? Ви мене чуєте?

— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.

— Молодчага! З біса радий…

— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

— Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

— Притому до викритого ясновидця.

— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?

— Знайду.

— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

— Так, думаю, що зможемо.

— Дякую, містере Сміт.

— Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

— Він тобі вже дзвонив?

— Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

— А ти як думаєш? Зможеш?

— Не знаю, — відповів Джонні, — але голова вже не так болить.

6

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе «У Джона» було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: «Шериф округу Касл». Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: «Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне». Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, — згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

— Радий, що ви приїхали, — сказав Беннермен. — Чашку кави?

— Дякую.

— А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. — Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: — Я розумію, такий здоровило — і раптом виразка, навіть дивно, правда?

— Це кожного може спіткати.

— А ви не з боязких, — сказав Беннермен. — Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

— Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

— Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

— Кави? — спитала вона.

— Чаю, — сказав Джонні.

— І порцію чілі, міс, — докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. — Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

— Ну і що ж, — мовив він, — ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі — хляп! — і, розкривши рота, втупився в Джонні.

— Боже милий! — сказав він. — І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

— Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша… Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

— Так, виснажує.

— А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

— Але послухайте, шерифе…

— Джордж. Звіть мене просто Джордж.

— Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби…

— Мою дочку звуть Катріна, — тихо мовив Беннермен. — їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

— Я ось до чого веду: іноді моя… здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

— Мертву зону?

— Звідти, сказати б, не надходять сигнали, — пояснив Джонні. — Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

— Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.