Читаем Легенди Старокиївські полностью

А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами… Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами «штучного зросту перед»… Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя…

— Щастя! — хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.

— Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана — щастя?..

Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.

— Це — не його виробу самоцвіти. Пам’ятка… ще по батькові!.. — Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.

— «Мудрість перемагає час…»

В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.

Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:

— Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.

І межі реального зникли.

Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки — її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.

Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.

Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.

— Іди до нас, голубко! — манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.

— «Піп Іван», — тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною:

— Тепер спокійно помру!

Піп Іван-бо — не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика — праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його — жодне! Таж він — бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись — аж доки «не виповниться час»… Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він — найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли «по зорі» Христу поклонитись!

— Отче Іване! Заступись за мене, грішну! — ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.

Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота — її дитина.

І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:

— Іди від нас! Іди геть…

Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще — дорогоцінне пуделко, що дав їй «він», її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! — той, що дав їй щастя…

Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка — там, у смарагді! — намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти — частини власного тіла.

Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.

— Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!

Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:

— Архангел Михайло перемагає смерть!

Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього — єдиного.

— Не золото-самоцвіти даю, — казав-бо Франц, — а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!

Може, в ньому чари переховані?

І берегла дорогоцінний скарб — талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.

Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…

— Буде щасливий! — затремтів радісно голос матері.— Народився з волоссям!

Підвелась з намагою й піднесла дитину:

— Отче Іване! — звернулась до гори, — Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..

Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком