Читаем Легенди Старокиївські полностью

Гелені ж призначено на життя місто — Тревір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, й варту почотну — все, як «вдові Августі»! Дарма що живого чоловіка жінкою була… І синам не заборонили до неї голоситися. Особливо ж Константан — у цезарському війську він був, — часто матір відвідував. Та ж Гелене добре знала, чим є те щастя, що від людей іде!.. І до мудрості занурилась. В ній собі розраду-поті-шення шукала.

Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяжка вдовська доля віджила в пам’яті. Чи ж не довелося і їй боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплетених, мов тенета на звіра лісового?..

— Ой, не легка, не легка ти, доле вдовська!..

І перед духовим Ольжиним зором не слова старої шинкарки барвисту казку плетуть, а живі образи встають — творяться.

І близька їй, «наймудрішій з жен», та володарка розвінчана та вдовиця при мужі живому… Як сестра, як подруга їй близька…

Стигне на столі соковита печеня, до смаку часником приправлена. Відсунула Ольга срібну таріль, що отрок перед нею поставив. Як же бо княгині у подорожі без начиння свого бути? Тільки знак дала рукою, самоцвітами обсипаною.

— Призволяйтесь, — мовляв. — Мене ж принукою не томіть!

Не стіл накритий, не дворян своїх, споживаючих сільське погощення, бачить Ольга, а ранок далекий… у Тревірі!

На терасі палацу свого поважна матрона — немов юнак запальний, з мудрості книжної, як з криниці бездонної, спрагу душі своєї втішує. Схилилась над сувоями… Анаксагор, Платон, Геракліт — її товариство! І Сенека, як діамант твердий, як діамант — ясний та прозорий… Ось і Марк Ав-релій, філософ, що не тільки справедливість, але й обов’язок за правило собі постановив…

Ясніє небо над Августою-Гелене. Блідне на зеленавому тлі його втомлена ніччю недрімною лампада. А самітня Августа дівочі роки — щастя свого роки — згадує… Хто ж бо може бачити юний ранок, ранок власного життя не згадавши?

Босою дівчинкою у полинялій хламидці приносить Гелене хатнім богам галузки щойно розквітлих мигдалі в…

Дорослою дівчиною-красунею вішає зелені вінки — німфам у дар! — на віти найгарніших дерев коло батьківської оселі…

Чи ж не ходила так ранком і сама Ольга до посвятного гаю, з квітами Ладі? Медом кроплячи камінь вівтарний, долі собі закликаючи:

— Дай щастя-долі, Ладо — богине ласкава!

Чи ж не приносила Ольга колосу повного світлому Ясові, за врожай та за мир дякуючи?

І як тіні — здалека — всміхаються Ользі й Перун срібно-вусий, й промінням увінчаний Хоре, і Мокош — богиня глибин водних, лататтям заквітчана…

Ах, боги! Що їм сум самітньої старості! їм, що не відають відквітання ані безсилого наближення до невідворотного гробу? Тішаться вони з крові офір у вічно ясній лазурі!

І… безсилі змінити шляхи долі, що й над ними панує… Так само, як Ольга сама, стала шукати і та — далека й раптом така близька Гелене — іншої незнаної мудрості, міцнішої за долю непереможну.

Але відстрашили Августу-самотарку містерії Мітри і Діо-ніса, кров’ю окроплені. Не знайшла в Гелениному серці відгуку ані Мати Ізіда, ні Добра Богиня, ні Аттіс, сірійським жінкам такий милий.

І зацікавилась листами Павла з Тарсу. Правдива ця Одіссея, повна небезпек, цікавішою за Гомерову видалась. Шукаючи за подібними ж творами, натрапила на описані лікарем Лукою дивні події й життя того, хто, будучи «царського роду», вибрав собі скромний титул «сина теслі»…

— Та це ж — віра рабів! Найнижчих серед людства!

Знизував раменами блискучий, цезарський старшина

Константин, дивуючись зацікавленням матері²⁹.

А мати підносила ясний, як гірське джерело, зір й спокійна, без терпкості і образи, відповідала:

— А чим же є я сама? De stercore levavit me Fatum ad regnum…

Однак замислилась Гелене-Августа: чи ж дійсно лише ті, найвбогіші, ішли за Ісусом Назаретським? Таки ж жінка Ху-зова була зоста, придворна матрона! А Вероніка, шо вигодувала цезаря Тіберія? А Маріам з Магдали? Гетера? Так, але ж була це «семи бісами» оплутана жінка. Тобто: Венерою-Аф-родітою одержима. Майно ж мала вона — княже, від батька Теофіла, арматора кораблів, та матері-мілетянки, що володіла торговлею пурпуром в Tipi. Освітою ж Маріам з Магда-ли дорівнювалась александрійському філософові.

Чи ж не твердять³⁰, що Бар-Толомей був нащадком володарів Єгипту — Птоломеїв?

А «рибалка» Петро?.. Чи ж тільки вбогий рибалка? Чи володів рибними ловами, човнами й кораблями, а ловив сам, разом зі своїми людьми, як добрий господар, що до всього сам прикладає руку…

Бо як би Флак, цезарів легат, сватав би³¹ доньку звичайного рибалки — Петронілу?

Плебейку не сватають. Гелене-шинкарівна це добре знає! їй тільки розказують:

— Беру тебе за жінку! — якщо припала їй на долю така честь: жінкою шлюбною бути, не конкубіною.

— І що ти знаходиш у цьому жидівстві? — погордливо усміхається материним студіям Константин.

Таж хитає головою учениця філософів:

— Якщо Ісус, син Бога Передвічного, як же може він належати до якогось народу? Логос не може бути ні греком, ні фінікіянином, ні жидом! Він є той, хто є, був і буде! Бог є понад народами, як небо понад землею. Не мож: е Створи-тель бути створеним!