Читаем Легенди Старокиївські полностью

Як вода — здоровий, як земля — багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом — пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недо-літків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина — красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна — з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя… А далі… хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі — роз-шматана й вщерть попечена — впала на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне…

Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику:

— Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі… не як пес, що ним став за життя… не як пес між камінням… — припав до Аліпієвих колін.

Маляр поклав руки на розкуйовджену голову:

— Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь, — Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках, — «Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих»? — говорив далі словами апостола Павла.

Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.

— Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва — то вся моя мудрість, — Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: «Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця…» Віруй!..

Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії:

— Як найостаннішого, як найменшого…

— Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате, — притакував головою ігумен, — Полюбив тебе Господь, Ве-ніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся.

А лікар Даміян аж у непевність впав.

— Чудо! Таж що — чудо? То — річ звичайна! Тільки ж чи не «в ізступленії ума» вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий… Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!?

А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий — вже готовий перед очима. Тільки б доварити — та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!..

А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.

Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити, — швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує…

— Величить душа моя Господа, — як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви…

(Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою:

— Висохли! На камінчик висохли! — повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера. — Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника!

Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію «іі ріШісіо», що навчився її робити «по заморському способу» від чужоземного майстра. Був той майстер — «пом’яни його, Господи, у володарстві своїм»! — з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене.

Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-«іконописця», — затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов «нестерпний» і «безсоромний» сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу.

Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама.

— Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе, з собою веде! — зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, повернувшись до дверей, гукнув — Геронтіє!.. Та Геронтіє ж!

Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав: — Слава навіки! Ось я, отче чесний!