Читаем Легенди Старокиївські полностью

«Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона — вже на самім порозі витуженої Тебаїди, — сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!»

Таж подорожній євнух не хапає її за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня з сигнетом, що уповноважував би його «в імені благочестивого». І відлягло Анастасії від серця.

— Не знаю, хто ти, вільний чи раб, — тихо говорив тим часом євнух, — але старець праведний, що бачив його я вночі, наказав мені бути тобі до помочі. Я — до твоїх послуг.

Що має сказати дівчина? Може, тому за раба приймає її подорожній, що має вона проколені вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона — з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова?

— Ні, я не невільник…

— То й добре. Але, коли б і невільником був, я б викупив би тебе.

— Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?..

Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть, відпустити їх, аби не мати клопоту з доглядом у веселих портах. Моряк-бо — слухняний в морі, а на суходолі втрачає карність.

І щойно виступила Анастасія на твердий ґрунт, знову станув при ній подорожній євнух.

— Дивне було його наймення: Хрисант, — відповів він аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: «Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою…»

— Куди ж маєш іти, дитино моя?

Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм’ягчила б серця. Відчула, ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно:

— Іди з ним, дитино!..

І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом.

Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом «Одіссеї». Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді.

Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільно-відпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кіба-тос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історії, призналась, що вона — дівчина й шукає одного — путі спасіння.

І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя.

— Шукаєш?.. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хри-сант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, провадить тебе. Це ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані не діткнулись тебе. І ось, дитино моя, ти — вже на землі, де в пустині безкраїй, мов зорі в просторах небесних, сяють світлами святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в монастирі невеличкім, мають там вільність духа, що переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння могла б шукати, дитино моя, ти на землі?

І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монастиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотнілою пустинницею. А в пам’ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостю-вав «подорожнього хлопця Анастасія», прийняла колишня красуня зоста найскромніше наймення «Євнуха Анастасія». І лишилось для людей вічною тайною життя Анастасії в пустині. Щасливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій.

Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській — Миколі Святоші, що в мент смерті своєї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння.

Тому ж так часто й здибуємо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя свята пустинниця нагадує людям архонтиси, що зв’язана вона з ними аж до скончанія віку…

Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-пожи-ву, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього — Золотоверхого Царгородового суперника — чорні хмари суму та журби.

ТРИ МАРІЇ