І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Поле й уїхали в Звіринець-кий ліс. Перед прогулянкою мало підкріпився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свійською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд паркий видався. І вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боці була, а вона — така тепла, як тіло живе. Ех, би води студеної! Так де ж ти її на таких горах знайдеш!

— Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у «княж-дуба» при руці «княжа вода» в потоці, мов на кризі настояна! — говорить старий дружинник.

Повернув князь свого бахмата до «Слупу», де вже давно й пам’яті не було про Ольмову церківцю.

Замість неї міцно стояв чотирикутний жертовник — стовп. А на нім дотлівало сарняче м’ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи.

Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя стрункий темно-зелений чіп!

— А-а! Це ж той, що з крові Аскольдової виріс… кажуть люде! — пролунало княжою думкою. — Файний же який, та й листям рясний!

А дуб — високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м’ягко й сумно, немов дивуючись, як легко забуваєтся племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає.

Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі «княж-дуба» вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Святого Миколая.

Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі вклонився.

— Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви, — озвався до дружинників. — Най буде нова, міцна, кам’яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім’я ж їй — Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете, — першу варту вартуємо ми…

Сталось це року Божого 1113-го…

ПУТЬ СПАСІННЯ

^—Лк дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну, — і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?..

Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився. Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької «зос-ти» — придворної дами, Анастасії.

Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвонулась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забувши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анастасія підхопила обома руками важкі фалди своїх срібноглавових-грезетових шат і щосили гайнула порожньою галереєю. Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері, залунали відміряні, важкі кроки: йшла палацова варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час.

Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич «найбоголюбивого» базилевса не стане ловити царицину зосту! Й, надавши собі якнайспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпустила служниць, що чекали свою пані на переодягання до сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при цариці. Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало читати базилі-сі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків «порфиро-носної». Те спізнення й дало можливість Юстиніанові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору галереях палацу.

Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімкнути замка зокола чи ні, й засунула двері на важкий, кований засув зсередини. Тоді обома руками стисла скроні.

— Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі… Тікати… — хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхнула. — Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сягає базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати… А куди інде Анастасія і уявити собі не може…

Не віддаючи собі справи, чого шукає, дівчина перебирала тремтячими руками так званий «жіночий світ» — «Мипсіш шиІіеЬгіз» — на своєму туалетному столику. Переставляла різні флакончики, пуделка, слоїки з жіночою хімією, що її вживали дами для своєї туалети.

Руки Анастасії затримались на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було палацовим церемоніарієм розложено щотижневий церемоніал для кожної придворної патриціанки.

— Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупростне зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія.