Читаем Королева Марго полностью

Маргарита дожидалася Коконна, бо чутка про його розпач дійшла й до неї, і, довідавшись, якими подвигами виявив він свій розпач, вона майже простила Коконна трохи грубе поводження його з її подругою герцогинею де Невер, з якою п’ємонтець уже днів два чи три тому посварився. Отже він був допущений до королеви зараз же, як оповістили про його прихід.

Коконна увійшов, не маючи сили перемогти певне замішання, про яке він щойно говорив д’Алансону і яке він завжди відчував при королеві, скоріше в наслідок переваги її розуму, а не її сану; але Маргарита прийняла його з усмішкою, яка трохи підбадьорила його.

— Ах, пані, — сказав він, — верніть мені, благаю вас, мого друга або, принаймні, скажіть, що з ним, бо я не можу жити без нього. Уявіть собі Евріала без Ніза[104], Дамона без Піфіаса[105], Ореста без Пілада і згляньтесь на моє нещастя ради одного з названих мною героїв, в серці яких, присягаюсь вам, було ніжності не більше, ніж у моєму.

Маргарита усміхнулась і, взявши з Коконна обіцянку не розкривати нікому секрету, розповіла йому про втечу Ла Моля через вікно. Але про те, де він перебував у цей час, вона, не зважаючи на всі прохання п’ємонтця, відповіла цілковитою мовчанкою. Це задовольнило Коконна тільки наполовину, і він вдався до дипломатичних засобів найвищого ґатунку. В результаті Маргарита ясно побачила, що герцог д’Алансон теж зацікавлений дізнатись, що з Ла Молем.

— От що, — сказала королева, — якщо ви неодмінно хочете знати щось певне про вашого друга, спитайте в короля Наварського, він один тільки має право говорити про це, а я можу сказати вам тільки одно: той, про кого ви питаєтесь, живий, вірте моєму слову.

— Я вірю ще одному, певнішому доказові, — відповів Коконна, — тому, що ваші прекрасні очі зовсім не плакали.

Гадаючи, що йому нічого додати до цих слів, які мали подвійне значення — висловлювали його думку і давали високу оцінку Ла Молю, Коконна пішов від королеви, обмірковуючи спосіб помиритися з пані де Невер, не заради неї особисто, а щоб довідатись від неї про те, про що не міг дізнатись від Маргарити.

Тяжка туга — ненормальний душевний стан, і душа намагається звільнитись від цього ярма якомога швидше. Думка про те, що треба покинути Маргариту, розбила серце Ла Моля, і він згодився на втечу скоріше для того, щоб урятувати добре ім’я королеви, а не своє власне життя.

Отже, другого дня увечері він знову прибув до Парижа, щоб побачити Маргариту на її балконі. Маргарита ж просиділа весь вечір коло вікна, ніби якийсь таємний голос підказав їй про поворот молодого чоловіка; і, в результаті, вони побачили одно одного з тим невимовним щастям, яке викликають заборонені втіхи. Навіть більше: меланхолічна і романтична душа Ла Моля знайшла певну привабливість у цих перешкодах.

Але закоханий буває справді щасливим один лише момент — коли він бачить або володіє, і страждає весь час, коли коханої людини з ним немає, — отже й Ла Моль, палаючи бажанням знову бачити Маргариту, всіх зусиль докладав, щоб найшвидше здійснити справу, яка мала знову повернути її йому, тобто здійснити втечу короля Наварського.

Маргарита теж віддалася щастю бути коханою так чистосердечно. Часто вона докоряла собі за це, вбачаючи в своїх почуттях слабість; мавши мужню вдачу, яка зневажає нікчемність вульгарного кохання, бувши нечутливою до дрібниць, які для ніжних душ становлять собою найсолодше, найделікатніше, найбажаніше щастя, вона, проте, вважала день свій якщо не сповненим щастя, то, принаймні, щасливо закінченим, коли о дев’ятій годині вечора, вийшовши на балкон в білому пеньюарі, бачила на набережній в присмерку рицаря, що прикладав руку до уст, до серця, і відповідала на це багатозначним кашлем, який нагадував коханому її голос. Часом за кілька кроків від молодого чоловіка на брук падала старанно складена маленькою ручкою записка з загорнутою в ній коштовною дрібничкою — цінною для нього більше тому, що вона належала їй, а не тому, що була зроблена з дорогоцінного матеріалу. Тоді Ла Моль шулікою кидався на здобич, притискав до грудей, відповідав кашлем на її кашель, і Маргарита покидала свій балкон тільки тоді, коли чула, що в нічній пітьмі завмирає тупіт коня, того коня, який до балкону мчав щосили, а від’їздив від нього так, ніби був зроблений з такого ж нееластичного матеріалу, як славнозвісний дерев’яний кінь, що погубив Трою[106].

От чому королева не турбувалась за Ла Моля, якому вона, побоюючись, щоб його не вислідили, уперто відмовляла в інших зустрічах, крім цих побачень на іспанський лад, які почалися після його втечі і відбувались щовечора в дожиданні аудієнції послам, призначеної, згідно з точним приписом Амбруаза Паре, через п’ять днів.